Читать «Людина без властивостей. Том I» онлайн - страница 3

А втім, спочатку, ще хлопчиком, він не виходив з батьківської волі. Вступив до кадетського корпусу, потім до військово-інженерної академії. Та 1897 року покинув її й продовжував навчання в тій самій вищій технічній школі в Брюні (тепер Брно), де викладав батько. По закінченні працював у вищій технічній школі в Штутгарті асистентом. Тут 1902-1903 рр. почав писати роман «Сум’яття вихованця Тьорлеаса». Проте рішення стати вільним художником прийшло до Музіля згодом; спочатку ще була спроба зробити академічну кар’єру. В 1903-1908 рр. Музіль слухав курс філософії (в основному, логіки) та психології в Берлінському університеті, там же захистив дисертацію «До оцінки вчення Маха», але залишитися при університеті для підготовки до професорського звання відмовився, посварившись зі своїми викладачами. «Тьорлес», виданий два роки тому, привернув до себе певну увагу (до того ж і поза німецькомовним світом), і Музіль забажав цілком присвятити себе літературі. Він лишився в Берліні, працював над оповіданнями та п’єсою і потроху співпрацював у пресі. Але успіх «Тьорлеса» не приніс грошей, і майже тридцятирічний Музіль, усе ще шукаючи себе, практично жив за батьківській кошт. Згодом, в образі героя роману «Людина без властивостей» Ульріха він спробує в цьому розумінні виправдати себе. Ульріх — теж шукач, міняє професії й також живе на гроші батька. Він виправданий так: світ посувався в безодню, й неможливо було жити інакше, — осягнути його вдалось би тільки, не маючи з ним нічого спільного.

У 1911 р. Музіль одружився, і батько — не так зі скупости, як із міркувань виховних, — вирішив, що синові слід подбати про якийсь постійний заробіток. Він навіть знайшов йому місце — посаду бібліотекаря у Віденській вищій технічній школі. Робота не була обтяжливою, залишала час для творчости, і, співпрацюючи в ряді літературних журналів («Акціон», «Вайсе блетер» та ін.), навіть редагуючи один з них («Ноє рундшау»), Музіль протримався на ній до початку війни.

На фронті він дослужився до капітана й начальника штабу батальйону, а під кінець редагував солдатську газету. Музіль ніколи не був ура-патріотом. Роки, проведені на фронті, він згодом визначить як «п’ятирічне рабство війни», а з її натури ним були зроблені замальовки, котрі засвідчують: і як людина, і як художник він розумів її безглуздя. Ось, наприклад, одна з них: «Далека дуель важкої артилерії. З інтервалами в 20, 30 секунд і більше. Ніби хлопчиська з великої відстані шпурляють одне в одного камінням. Не сподіваючись на успіх, вони спокушаються можливістю ще й ще одного кидка». А в 20-х роках, підбиваючи певний загальний баланс, Музіль занотував: «Війна як криза цієї цивілізації». Але в ті ж часи зроблено й такий запис: «Не слід випускати з уваги й другий бік події. Там були жертовність, мужність перед лицем смерти, велич». Проте небезпеки націоналізму він уникнув.