Читать «Людина без властивостей. Том I» онлайн - страница 14

Тьорлеса давно завершилася, не зламавши його особистости, але полишивши слід, подавши певний незабутній урок. І автор — «учений», «дослідник» ще більшою мірою, ніж його недосвідчений герой. Він спостерігає метаморфози Байнеберґа, Райтінґа, Базіні, Тьорлеса майже так, як Музіль спостерігав фрау Вітте і того, кого називав «Блискучим розумом», у процесі їх поступового примирення з нацизмом. Щоправда, викладаючи результати спостережень, оповідач у «Тьорлесі» ще утримується від іронії, тим більше — від сатири. Його засоби — коли докладний, а коли й стислий, економний опис, холоднуватий, тверезий, часом фактографічний, й аналіз, точніше анатомічний розтин думок, почуттів, станів героя.

Ось один з таких аналізів: «На Тьорлеса ніби найшло якесь божевілля, побуджуючи сприймати речі, події й людей двозначно. Щось силою якихось винахідників прикуте до невинного, пояснювального слова, щось цілковито чуже, ладне в будь-який момент від нього відірватися. Звичайно, все мало просте, природне пояснення, і Тьорлес також його знав, але, на його боязкий подив, воно, здавалося, знімає лише верхню запону, не виставляючи на огляд внутрішнє, — те, що очі Тьорлеса, ставши ніби ненормальними, постійно бачили мерехтливим у якості чогось другого».

Стиль роману, та й взагалі його аж ніяк не фраґментарна й не розірвана форма перебувають у певній опозиції до розчахнутих прірв його змісту. Але це і є манера письменника Музіля, навіть, коли хочете, його мистецька ціль — раціонально відтворити матерії «нераціоїдні».

І потім у цій книжці не все просто. Підспудні глибини змісту іноді передаються й формі, переходять у підтекст. На один такий приклад сам Музіль вказав у щоденнику: «У «Сум’яттях» Тьорлес приязно говорить Базіні: «Ти зараз скажеш, що ти негідник». Багато пізніше Базіні розповідає йому, що Байнеберґ вимагав од нього певних принижень не тоном наказу, а «приязно». В цьому місці виникає думка, що Тьорлес справив вплив на Байнеберґа і це — у зв’язку з існуючими між ними стосунками — дуже дивно. Починаєш відчувати: в проміжках також щось відбувається. Персонажі — це не тільки те, що про них говориться; вони живуть і тоді, коли не з’являються, самостійно…». Другий приклад — це хоча б сцена між повією й п’яним селянином. Начебто вставний епізод. Але він — я вже відзначив це — настроює і Тьорлеса, й читача на сприйняття загрозливої двоїстости буття, зачаєної під спудом анархії, котра переінакшує, викривлює відношення між людьми, між людьми й речами. І ніби в ході самопоглиблення, саморозвитку цього епізода в наступній розмові Байнеберґа й повії вперше згадується ім’я Базіні — одного з багатьох її клієнтів-кадетів. Він, проте, запам’ятався їй своїми дивацтвами. І все виглядає так, ніби маєш справу не з волею автора, який продумано вибудовує оповідання на таких ефектах, а зі знаками й символами іншого, «підспудного» світу, які проступають, подібно до «мене, текел, фарес», на стіні міцної, рівної, цілковито йому підвладної оповіді. До такого роду символів належить і образ чогось паукоподібного, жахливого й водночас гіпнотизуюче-солодкого, — воно огортає, засмоктує душу, кличе її в пітьму недозволеного. То Райтінґ бачиться Тьорлесу «зловісним великим пауком, що чатує на жертву», то «вздовж його спини туди сюди на паучих лапках пробігають дрижаки».