Читать «Людина без властивостей. Том II» онлайн - страница 2
Роберт Музиль
Однак граф Ляйнсдорф був палкий прихильник товариств.
— Не забувайте, — відказав він, — що утопічна політика ідеологів ніколи ще ні до чого доброго не приводила; ми повинні робити політику реалістичну. Не посоромлюся навіть зізнатися, що в надто духовних прагненнях, властивих оточенню вашої кузини, я вбачаю певну небезпеку!
— То чи не дасть ваша ясновельможність мені якихось директив? — спитав Ульріх.
Граф Ляйнсдорф звів на нього погляд. Він розмірковував, чи не буде те, що йому кортіло повідомити, все ж таки надто сміливим для цього недосвідченого молодика. Та зрештою граф таки зважився.
— Розумієте, — обережно почав він, — зараз я скажу вам щось таке, чого ви через свою молодість іще, мабуть, не знаєте; реалістична політика — це не робити саме того, що хочеться робити; зате можна схиляти на свій бік людей, виконуючи їхні невеличкі забаганки!
Ульріх, слухаючи, розгублено витріщив на графа очі; його ясновельможність задоволено всміхнувся.
— Так отож, — заходився пояснювати він, — як я щойно сказав, реалістична політика не має права віддаватися владі ідей, а повинна керуватися практичними потребами. Чудові ідеї залюбки втілював би в життя, звісно, кожен, це ж бо зрозуміло само собою. Тож саме того, що дуже хочеться робити, якраз робити і не слід! Це сказав іще Кант.
— І справді! — вражено вигукнув Ульріх, почувши такі настанови. — Але ж мати мету все-таки треба?!
— Мету? Бісмарк хотів бачити пруського короля великим; це була його мета. Він від самого початку не знав, що задля цього йому доведеться піти війною на Австрію й Францію і стати засновником Німецької імперії.
— Ваша ясновельможність хоче, отже, сказати, що ми маємо бажати великої й могутньої Австрії і більш нічого?
— Попереду в нас іще чотири роки. За ці чотири роки може статися все, що завгодно. Можна поставити народ на ноги, але далі він має йти сам. Чи ви мене розумієте? Поставити на ноги — ось що ми мусимо зробити! А ноги народу — це його усталені організаційні структури, це його партії, товариства тощо, а не балачки!
— Ясновельможносте! Адже це, хоча звучить воно й не зовсім так, — по-справжньому демократична думка!
— Та вже ж, можливо, навіть аристократична, хоча люди мого рівня мене й не розуміють. Старий Гененштайн і Тюркгайм-старший відповіли мені, що все це скінчиться просто свинством! Тому нам із вами треба діяти обережно. Починаймо з малого, будьте привітні з людьми, які до нас приходять.
Отож надалі Ульріх вислуховував уже всіх поспіль. Так, один чоловік прийшов і довго торочив йому про колекціонування поштових марок. По-перше, воно, мовляв, наводить мости між народами; по-друге, вдовольняє прагнення володіти й відчувати власну значущість, яке — і цього, мовляв, не можна заперечувати — становить основу суспільства; по-третє, колекціонування вимагає не лише знань, а просто-таки мистецьких рішень. Ульріх звів очі на чоловіка; вигляд той мав пригнічений, убогий; однак чоловік, схоже, здогадався, яке запитання крилося в Ульріховому погляді, бо відразу відповів, що поштові марки — це й дорогий предмет торгівлі, недооцінювати цього, мовляв, не можна, тут бувають мільйонні оборудки, на великі філателістичні біржі з’їздяться торговці й колекціонери з усіх кінців світу. Можна розбагатіти. Але сам він, мовляв, ідеаліст; він завершує особливу колекцію, яка поки що ні в кого зацікавлення не викликає. У нього лише одна мрія: в ювілейному році відкрити велику виставку поштових марок, і там він уже допоможе людям узяти втямки, яке важливе значення має його особлива галузь!