Читать «Людина без властивостей. Том II» онлайн - страница 17

Вальтер таке твердження тепер оголосив неможливим.

 — Досить двозначно це в тебе виходить, — сказав він, — так наче ми взагалі маємо вибір — жити ідеями чи жити власним життям! Та чи не хочеш ти пригадати одну цитату: «Я — не трактат, не хитромудра книжка, в мені і суперечність є, й інтрижка»? Чому ж ти не йдеш іще далі? Чому одразу не вимагаєш, щоб ми задля своїх ідей скасували й власне черево? А я тобі відповім: «Людина зіткана з підлоти!» Те, що ми випростуємо й опускаємо руку, не знаючи, в який бік повернути — праворуч чи ліворуч, що складаємося зі звичок, упереджень та пороху й усе ж таки, скільки сил наших, простуємо своїм шляхом — саме це і є людяність! Отож досить лишень те, про що ти кажеш, трохи приміряти до реальности, як воно виявиться в найкращому випадку літературою! Ульріх погодився:

 — Якщо дозволиш мені розуміти під цим і решту мистецтв, усілякі вчення про життя й природу, релігії й таке інше, то я ладен, звісно, стверджувати щось на кшталт того, що наше буття цілком і повністю складається з літератури!

 — Та невже? Ти називаєш доброту Спасителя чи життя Наполеона літературою?! — вигукнув Вальтер. Але потім йому прийшла в голову краща думка, і він, обернувшись до товариша, зі спокоєм, що його дає великий козир, заявив: — Ти — людина, яка запевняє, нібито сенс свіжої городини — в консервованій городині!

 — Ти, певна річ, маєш рацію. Ти міг би навіть сказати, що я — той, хто намагається зварити обід із самої солі, — спокійно визнав Ульріх. Розмовляти про це далі йому перехотілося.

Але цієї хвилини втрутилася Клариса, звернувшись до Вальтера:

 — Не розумію, чому ти йому заперечуєш?! Хіба ти сам не казав щоразу, коли з нами траплялося щось незвичайне: «Непогано було б зараз винести це на сцену, щоб люди побачили все й зрозуміли!…» По суті, треба було б співати! — обернулася вона на знак згоди до Ульріха. — Співати треба було б себе!

Вона підвелася й ступила до невеликого кола, що його утворювали стільці. Її поза трохи незграбно демонструвала її бажання, Клариса немовби готувалася піти в танок, і Ульріх, дуже вразливий до такого позбавленого смаку оголення душі, цієї миті пригадав, що більшість людей, тобто, якщо казати загалом, люди пересічні, чий розум збуджений, а створити нічого не годен, відчувають саме таке бажання: виставитись. І саме в них дуже часто стається «щось невимовне» — це й справді їхнє улюблене слівце, туманне тло, на якому те, що вони хочуть висловити, набуває сумнівно збільшеного вигляду, тож пізнати його справжню цінність їм так ніколи й не щастить. Щоб покласти цьому край, Ульріх промовив:

 — Я не мав цього на увазі, але Клариса правду каже: театр доводить, що глибокі особисті афекти можуть слугувати безособовій меті, такому зв’язку значень і образів, який майже відділяє ці афекти від самої особи.

 — Я Ульріха дуже добре розумію! — знов озвалася Клариса.

 — Не пригадую, щоб коли-небудь мене щось так дуже тішило тільки через те, що це сталося зі мною особисто; головне, що це сталося взагалі! Адже в тебе теж не виникає бажання музику «мати», — звернулася вона до свого чоловіка. — Немає іншого щастя, крім того, що вона є. Враження, емоції притягуєш до себе й одразу поширюєш їх далі; бажаєш себе, але ж не бажаєш володіти собою так, як дрібний крамар — своїм мотлохом!