Читать «Сіддхартха» онлайн - страница 6
Герман Гессе
Одну мету мав Сіддхартха, одну-едину: всього позбутись. Позбутися спраги, позбутись бажань, позбутися мрій, позбутися радощів і страждань. Умерти для самого себе, перестати бути власним «я», знайти спорожнілому серцю мир і спокій, у самозречних роздумах відкритися чудові. Ось чого прагнув Сіддхартха. Коли власне буде цілком подолане й умре, коли змовкнуть у серці всі порухи й пристрасті, тоді має прокинутись заповітне в людському єстві, найпотаємніше, що вже перестало бути власним «я»,— прокинеться велика таїна.
Мовчки стояв Сіддхартха під лавиною спекотного сонця, від болю палаючи і від спраги, стояв доти, аж доки перестав відчувати і біль, і спрагу. Мовчки стояв він у дощову пору, і вода стікала з чуба на закляклі плечі, на закляклі клуби й ноги, і стояв так покутник, поки плечі тa ноги переставали вже клякнути, поки вони німіли, поки їх відбирало. Мовчки сидів він, ізгорбившись, у колючому тернику, і тіло його горіло, і з нього капала кров, з виразок сочився гній, а Сіддхартха затято терпів, терпів і сидів, поки переставала виступати кров, поки йому вже ніщо не кололо, ніщо не пекло.
Сіддхартха сидів випроставшись і вчився дихати ощадливо, вчився дихати якомога рідше, вчився затримувати подих зовсім. Він учивсь уповільнювати дихання, а потім і серцебиття, вчився стишувати удари серця, поки воно починало битись чимдалі рідше і майже спинялося.
У старшого з аскетів Сіддхартха вчився самозречення, вчився по-новому, по-саманському, самозаглиблення. Пролетить над бамбуковим лісом чапля — і Сіддхартха візьме її в душу, і вже й сам лине над лісами та горами, сам уже чапля, і ковтає рибу, й голодує чаплиним голодом, і скрикує чаплиним криком, і вмирає чаплиною смертю. Трапиться на річковому березі дохлий шакал — і Сіддхартхина душа прослизне у надійну, стане мертвим шакалом, лежить на піску, спухає, смердить, розкладається, шматують її гієни, шуліки здирають із неї шкуру, і вона обертається на кістяк, робиться порохом, і вітер розвіює її в полі. Та щоразу верталася Сіддхартхина душа назад, верталася мертва, верталася тлінню, верталася прахом, зазнавши похмурої розкоші коловороту, і застигала немовби мисливець край галявини у новій спразі, де можна уникнути коловороту, де починається кінець першопричин і безболісна вічність. Сіддхартха вбивав у собі свідомість, убивав пам’ять, покидав своє «я» й переходив у безліч чужих утілень, був твариною й падлом, каменем, деревом і водою, а прокидаючись, щоразу знов віднаходив себе, байдуже що світило в небі — сонце чи місяць, і знову ставав своїм «я», пускавсь у коловорот, знемагав од спраги, тамував спрагу, відчував її знов і знов.