Читать «Сіддхартха» онлайн - страница 5

А за годину прийшов ізнов, і ще за годину прийшов, і щораз заглядав у віконце й бачив, що Сіддхартха стоїть посеред комірчини, стоїть у місячному сяйві, стоїть у світлі від зірок, стоїть у темряві. І так приходив брахман щогодини, мовчки ставав під віконцем, зазирав усередину й бачив, що син стоїть нерухомо, і батьківське серце сповнював гнів, сповнювала тривога, сповнювала нерішучість, сповнював біль.

І в останню нічну годину, вже перед досвітком, брахман ізнов прийшов до комірчини, переступив поріг, побачив, що юнак так само стоїть, і видався він батькові великим і якимсь аж чужим.

— Сіддхартхо,— промовив брахман,— чого ти ждеш?

— Ти знаєш.

— Так і стоятимеш, поки настане ранок, поки настане день і вечір?

— Стоятиму й ждатиму.

— Ти стомишся, Сіддхартхо.

— Стомлюся.

— Ти заснеш, Сіддхартхо.

— Не засну.

— Ти помреш, Сіддхартхо.

— Помру.

— Волієш краще померти, ніж послухатись батька?

— Сіддхартха завжди слухався батька.

— То ти відмовишся від свого заміру?

— Сіддхартха зробить так, як йому скаже батько.

До комірчини зазирнув світанок. Брахман завважив, що коліна в Сіддхартхи ледь помітно тремтять. Але на обличчі в юнака не здригалася жодна риса, очі його дивилися вдалечінь. Цієї хвилини брахман збагнув, що тепер Сіддхартха уже не з ним, не в батьківськім домі, що син його вже покинув.

Брахман торкнув Сіддхартху за плече, й промовив:

— Ти підеш у ліс і станеш саманою. Як знайдеш у лісі блаженство, то приходь і навчиш блаженства мене. А коли знайдеш там розчарування, то повертайся, і ми знову приноситимемо разом богам жертви. А тепер іди поцілуй матір і скажи їй, куди зібрався. А мені пора на річку — час робити перше обмивання.

Він забрав з синового плеча руку й ступив надвір. Сіддхартха хотів був рушити й собі, але заточився. Тоді зробив над собою зусилля, вклонився вслід батькові й пішов до матері, щоб учинити так, як сказав батько.

Коли він із першими променями сонця поволі виходив на затерплих ногах з іще сонного міста, з-під останньої хатини підвелася постать, що доти сиділа там, і приєдналася до прочанина. Тo був Говінда.

— Ти прийшов! — сказав Сіддхартха і всміхнувся.

— Прийшов,— відповів Говінда.

У САМАН

Увечері того ж таки дня Сіддхартха з Говіндою наздогнали саман, трьох виснажених аскетів, попросили, щоб ті взяли їх із собою, і пообіцяли в усьому слухатись. Самани прийняли цих двох до свого товариства.

Одежу свою Сіддхартха подарував одному бідному брахманові, що трапивсь йому ще на вулиці в місті. Отож тепер на ньому була сама настегенна пов’язка та землистого кольору непідрублена накидка. Їв Сіддхартха лиш один раз на день і тільки сире. Два тижні він постував. Потім постував місяць. На ногах та лиці в нього зосталася сама шкіра. В розширених очах спалахували гарячі марева, на висохлих пальцях рук повиростали довгі нігті, а на підборідді — суха, скуйовджена борода. Крижаним робився в Сіддхартхи погляд, коли він бачив жінок; губи його зневажливо кривилися, коли він проходив через якесь місто з гарно вбраними людьми. Сіддхартха дививсь, як торгують торговці, як вирушають на полювання вельможі, як родичі оплакують покійників, як пропонують себе повії, як дбають про хворих цілителі, як проповідники визначають день, коли слід засівати поле, як любляться закохані, як матері годують дітей,— і ніщо з цього не було гідне його погляду, все це була лжа, все смерділо, смерділо лжею, все було показне — і глузд, І щастя, й краса, у всьому крився тлін. Світ відгонив гіркотою. Життя було мукою.