Читать «Міфи Давньої Греції» онлайн - страница 119

— Куди тобі їхати? До Наксосу? То їдьмо з нами! — почулися радісні вигуки, юрба збуджено загаласувала, загелготіла, а тоді всі, разом із незнайомцем, подалися до корабля.

Але тут їх перестрів керманич.

— Кого ви ведете? — спитав він, вражений юнаковим виглядом.

Такої краси керманич зроду-звіку не бачив. В юнакові все наче

співало й світилося, все сяяло радістю, хоч очі в нього й досі були наче сонні.

— Це не смертний, це якийсь могутній бог! — вигукнув керманич і благально простяг руки до юнака: — О, будь милосердний до нас, нерозумних!

Гучний регіт розбійників заглушив ці слова. Відштовхнувши керманича, вони провели свого в’язня на корабель і посадовили на кормі біля скрутня линви. Що більше приглядався до дивного юнака керманич, то дужче змагали його страх і розпач. Відкликавши вбік двох старших тірренців, він зашепотів:

— То справді бог! Хіба ви, нещасні, не бачите, що наш корабель його ледве тримає? Він може накликати на нас люті вітри або, навпаки, відігнати їх геть.

— Дурниці плетеш! — урвав керманича його помічник. — Он який добрий ходовий вітер нам дме.

— Цей юнак хильнув, напевне, п’янкого вина, — додав інший розбійник, — і тепер як засне, то й не побачить, що ми йдемо зовсім не до Наксосу, а завтра вранці будемо вже у відкритому морі. Ми продамо його на Кіпрі або, ще краще, в Єгипті. Ох і добрячий матимем виторг.

— Треба зв’язати йому руки й ноги, щоб, бува, чогось не накоїв, — похмуро кинув хтось.

— Не руште! — затявся керманич. — Одумайтеся, хлопці! Де це чувано — брати бога в полон! Дарма що він наче сонний, потім матимемо клопіт.

Та розбійники не зважали на цю розпачливу мову. Вони хутчій заходилися біля юнака, що, схилившись кучерявою головою на линву, справді вже спав. Він ніби й не чув, як стали йому в’язати руки й ноги, навіть не ворухнувся, але пута чомусь ніяк не трималися на ньому і падали додолу.

Керманич усе бачив, і в нього в серці росла глуха тривога. Міцно тримаючи кермо, він повів корабель до Наксосу. Та невдовзі тірренці схаменулися.

— Куди ти ведеш корабель? — залунали обурені вигуки. — Може, тобі обридло жити на білому світі? Бери мерщій ліворуч!

— Я веду корабель до Наксосу, — спокійно відказав керманич. — А як вам це не до вподоби, то ведіть його самі.

Люто лаючись, розбійники підскочили до керманича і так його потурили, що він трохи не впав у воду. Його помічник став до керма і повів корабель геть від острова, що вже темнів праворуч на обрії.

Раптом усіх збентежив дивний дзвінкий голос:

— Куди ми пливемо? Ви ж обіцяли відвезти мене до Наксосу. Там нас радо зустрінуть…

Та дивний, немов жалібний голос потонув у гучному реготі, що розлігся довкола. Розбійники дружно сміялися юнакові у вічі, аж зі сміху лягали. А весла раз у раз здіймались у дужих руках, і Наксос швидко зник удалині.

Наче вогненна блискавка сяйнула в чорних юнакових очах, і більше він не вщедряв мореплавців ані словом, ані поглядом.