Читать «Міфи Давньої Греції» онлайн - страница 118

— Цікаво, чи тямущі у вас люди, — спитав він лукаво, — чи зможе хто протягти нитку крізь цю мушлю, крізь усі її закрути? Той дістане від мене багато золота.

— Авжеж, люди в нас тямущі,— відказав господар, а сам тайкома звелів передати мушлю Дедалові.

Той швидко впорався, та ще й розумно, дотепно: прив’язав нитку до мурашки, проколов невеличкий отвір у мушлі, змазав її всередині медом, а в отвір пустив мурашку. Зачувши мед, вона проповзла крізь отвір і протягла за собою нитку крізь усі закрути в мушлі.

Коли так само тайкома мушлю принесли від Дедала, Кокал, переможно всміхаючись, подав її Міносові й мовив:

— Де ж винагорода за мушлю? Ось бачиш, нитку протягнено.

— Дедал тут! — вигукнув Мінос. — Тільки Дедал міг так хитромудро зробити. Тож доведеться тобі, Кокале, повернути мені митця!

Та цар, а надто царівни, яким Дедал робив різні прикраси й забавки, і на думці не мали віддавати його. Хитрістю вони заманили і вбили Міноса, і тепер Дедал міг спокійно жити і творити в Сіцілії.

Але туга за рідною землею ставала нестерпна, і старий Дедал нарешті подався на батьківщину — в Афіни. Там він невдовзі помер і був шанобливо похований в рідній землі. Людям лишилися його прекрасні споруди і статуї, в Афінах від нього пішов рід митців Дедалідів, а слава його не згасла і досі.

ТІРРЕНСЬКІ РОЗБІЙНИКИ

Багато є островів на Егейському морі, та, мабуть, найпривітніший, найвеселіший з них — Наксос, що його обрав собі бог вина Діоніс. Світлий бог скрізь залюбки дарував людям радість і сміх, але найдужче любив він острів Наксос, що навіть своїми обрисами нагадував виноградний листок.

Тут завжди чекали на юного бога безжурні німфи, звабні менади й цапоногі сатири, усією веселою, галасливою юрбою вони вибігали його зустрічати, і тоді Наксос гримів від музики, співів і сміху.

Та й усі острови, усі грецькі землі полюбляли такі веселощі. Ось щойно відшуміло, відгуло буйне Діонісове свято на острові Хіосі. В юного бога ще йшла обертом голова, а він, покинувши веселе товариство у лісі, вийшов на берег і став, вдивляючись у ясну далечінь: чи не йде який корабель, що міг би довезти його до улюбленого Наксосу.

Недовго йому довелося виглядати.

Божественні очі здалеку вгледіли на лазуровому плесі біле вітрило. Воно дедалі більшало, ось уже видно веслярів, і, коли Діоніс замахав їм рукою, вони жваво повернули до берега.

Однак то були не мирні мореплавці, а лихі тірренські розбійники. Здаля угледівши стрункого юнака у пишних пурпурових шатах, гарного, з чорними кучерями, перевитими виноградною лозою, розбійники мерщій завеслували до берега.

— Оце-то ласий шматочок! — тішилися вони. — Чималенький викуп дадуть за нього батьки.

— Навіщо батьки? Ще більше дадуть, як продамо такого красеня в рабство.

— А справді! Навіть цареві пристойно мати такого раба.

Так перемовляючись, розбійники швидко гребли до берега, а тоді повискакували хто на каміння, хто просто в воду, поспішаючи до незнайомця. На кораблі зостався тільки літній керманич, він звіддалік придивлявся, що робиться на березі. А тірренці оточили юнака і здивовано розглядали його пишне вбрання та прегарне, але наче сонне обличчя.