Читать «Острів Сильвестра» онлайн - страница 88

– Я думаю іноді, брате, а може, людина спроможна якось коли не ділом, то хоч словом допомогти Богові? – казав цей чоловік. – Може, ми могли б самі виправити те, що вже є? Якби ж знати, як це зробити, брате.

– Ми й маємо ставати ліпшими, й саме те є угодне Богові, – сказав я. – А все інше, брате, від лукавого. Єресь ти казав страшну. Не дано нам пізнати промисел Божий ні що до нас, ні щодо цього світу. У кожного в цьому світі є своє призначення. Вірити треба, просто вірити. А тобі каятись і молитися. Молитися і каятися. І ще нагадав я йому рядочки з послання Павла до колосян: «Тепер же відкиньте і ви все оте: гнів, лютість, злобу, богозневагу, безсоромні слова з ваших уст».

– Бувай, брате, – сказав наостанок цьому чоловіку.

– Бувай, щасливої тобі дороги, – промовив він, мовби з полегшенням.

Все ж коли я пройшов шмат в’язкого шляху, то не стримався й озирнувся. Старий згорблений чоловік у чорній одежі стояв усе на тому ж місці.

Дуже б хотілося мені тоді знати, про що він думав і чи посіяли мої слова в його душі зерно, що мало б дати нові, добрі сходи? Певне, таки посіяли. Забігаючи наперед, брати мої, скажу, що через літ десять зустрів я у Києві монаха із Свято-Миколаївської обителі, котрий був посланий у справах до нашого святого монастиря, і запитав його про брата Григорія. Я дізнався, що Григорій став схимником і в останні роки вельми прославився тим, що помагав стражденним молитвами, які зцілювали болящих. Мені навіть переслав той чернець на моє прохання кілька їх. Одну з них я запам’ятав: «А ще прошу тя, Господи, Великий і Всемогутній, помогти рабі Божій силу набути, аби вона плідною стала і отримала сім’я в лоно своє, як отримує земля сім’я калини, горобини, берези, вільхи, жита і зілля множинного, що всім паростям і суттю своєю прагнутиме до життя, бо кожне життя і думкою, і словом, і собі подібними прагне примножитися во славу твою, бо істинно сказав ти, Господи, Сину Божий: «Отець мій прославиться в тому, якщо рясно зародите й будете учні Мої». Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь!»

Я таки дістався до краю озер.

То був суворий край, майже весь заболочений, з вузькими доріжками, що вели від одного невеличкого села до другого. Наче великі Божі очі, дивилися поміж лісів на цей грішний світ численні чисті озера.

За допомогою одного старого чоловіка, що назвався мандрівником-монахом, втрапив до найбільшого з тих озер – Світязького, схожого за описом у древніх книгах на море. Переправився на човні, який тут називають крипою, на острів, доволі великий, та, на жаль, не побачив там жодного зайця.

Ще майже два місяці я ходив по тому краю від озера до озера. Погода, як і було сказано у видінні братові Іосафу, стояла геть не зимова, хоча часто йшов дощ. Я ще раз захворів і геть кашляв. Лише ще на двох із тих озер були острови. Нарешті аж після Водохрещі я дістався до лісового озера, на березі якого знайшов стару розсохлу крипу. Та коли я дістався острова, що виднівся в ранковому тумані, я, о щастя, побачив на ньому зайців. Їх тут було справді до двох десятків. Усі дерева й кущі на острові справді були обгризені, а самі зайці – худющі, з обвислою мокрою шерстю. Все ж ловити їх виявилося нелегко. Довелося переправлятися назад і йти до найближчого села, яке я знайшов верстов за вісім од озера. Там я на решту грошей – всього пару кун, – які в мене ще лишилися, купив волосіні. Хотів попросити лісових смердів, аби допомогли ловити зайців, але побоявся, що вони їх можуть позабивати для їжі.