Читать «Письменники про футбол» онлайн - страница 11

«Динамо» ніколи не проходило до фіналу Кубка (а потім і Ліги) Чемпіонів. При ньому воно ніколи не вигравало першості СРСР більше двох разів поспіль.

Можливо, він був на шляху до всіх цих досягнень — якби не кінець історичного часу, званого Імперією. За великим рахунком його підкосив розпад СРСР. Усе подальше втратило для нього свою масштабність і привабливість, він розслабився і дозволив собі катастрофічно швидко постаріти.

Він був елементарною людською частинкою Імперії. У ній він реалізувався професійно і на всю потужність — настільки справжній патріот здатен реалізуватись у себе вдома. Він був у злагоді з цим домом і служив йому всім собою.

З іншого боку, для її, Імперії, центру, неодноразово згадуваної тут Москви, він завжди був не цілком своїм. Вона визнавала його і підтримувала тільки в моменти незаперечного, надпереконливого успіху. Щойно він терпів поразку — і Москва накидалася на нього в абсолютно нещадний та відчутно зловтішний спосіб. Усі відставки з тренерських посад обов’язково супроводжувалися якнайнищівнішим розмазуванням по стінці. Його серцево-судинні проблеми почалися не в 1990-х, а ще наприкінці 70-х.

Іноді від думок про нього стає до щему сумно. Хоч у незалежній Україні він опинився фактично поза критикою і став однією з дуже нечисленних загальнонаціональних священних корів, сьогоднішній стан нашого футболу свідчить про фактичний крах усього, на що Лобан поклав своє життя.

Цей розпач має й суто філософський вимір. Це не просто крах певного футбольного проекту. Це провал раціоналізму, віри в розрахунок, в опанування закономірностей і користування випадковостями. Це Хаос, який банально перемагає Космос і, ніби знущаючись, каже нам усім на прощання: «М’яч круглий, а поле велике».

АНДРІЙ БОНДАР

МІЙ ДИРДИР

Було б чистою банальністю написати щось на кшталт «футбол — це життя». Так само недоречно говорити про гуманістичний пафос цієї гри або її демократичний характер. Зрештою, ще сильнішим перебільшенням було б сказати, що «футбол — це більше, ніж гра». По-перше, гуманістичного пафосу у футболі насправді мало, як у кожній тоталітарній вірі, яка пропонує людині примарне спасіння. Якщо, звісно, вважати спасінням — перемогу твоєї команди. У футболі б’ють по ногах, штовхаються ліктями, провокують, принижують. Футбол — це тріумф волі й нахабності. По-друге, демократичний характер футболу, його всезагальність, популярність і доступність нівелюються адміністративно-командною природою тактичних побудов, тяжінням до дисципліни, виконанням установки на гру і загальною налаштованістю на результат.

Великий Лобановський, один із наших футбольних ідолів — якщо не Бог-Отець — був догматиком не меншим від Мухаммеда і тираном не меншим за Сталіна. Взявши на озброєння голландський «тотальний футбол», він розробив свою версію «київського тоталітарного» футболу, де гравець, по суті — пішак, виконавець волі тренера. Його «команда-зірка» — апогей «фашистського» підходу. Тобто, говорячи про найбільші успіхи українського футболу, ми мали б також згадати і про ціну, яку за нього сплачено. Ціну зламаних ніг і поламаних доль, знищених кар’єр і понівечених життів. І коли я чую, що «футбол — це більше, ніж гра», то передусім маю на увазі якраз його «темний бік» — нелюдський і нелюдяний, всіляку травматологію і патологоанатомію. Саме ті, хто планомірно перетворював футбол на щось більше, ніж гру, зрештою, і призвели до появи сучасного раціонального, прагматичного футболу. Футболу, який передусім — бізнес, бабки, інтерес, букмекерство, купи-продай, трансфери, шоу-бізнес, ефективний менеджмент, і лише другою чергою гра. Тому якщо вже бути до кінця негативістом, то можна наважитись на твердження, що футбол — це менше, ніж гра. І саме в цьому секрет його популярності.