Читать «Погоня за вівцею» онлайн - страница 46

— Круглі металеві предмети з кришкою, — сказав я.

Охоронець, здавалось, розгубився.

— Навіщо кидали?

— Просто так! Уже років двадцять приходжу сюди й кидаю. Бувало, й по півдюжини за одним разом. І ніхто досі не скаржився.

— Так це було колись, — сказав охоронець. — А тепер тут — муніципальна територія. Кидати сміття на муніципальну територію суворо заборонено.

На хвильку я замовк. Щось у мені затремтіло і відразу вляглося.

— Річ у тому, — відповів я, — що у ваших словах є певний резон.

— Так закон вимагає, — сказав чоловік.

Я зітхнув і витяг з кишені коробку сигарет.

— Що ж тепер робити?

— Не скажу ж я вам лізти й витягати те, що кинули. Вже темно і, крім того, на дощ збирається. А тому — щоб більше нічого не кидали!

— Не кидатиму, — пообіцяв я. — На добраніч!

— На добраніч! — сказав охоронець і пішов собі геть.

Я ліг на хвилеріз і глянув у небо. Як і сказав охоронець, почав сіятися дрібний дощ. Закуривши ще одну сигарету, я прокрутив у голові свою розмову з охоронцем. Мені здалося, що десять років тому я був би набагато зухвалішим… Хоча ні, мені, напевне, лише так здалося. Зрештою, це все одно.

Коли, вернувшись на дорогу уздовж річки, я спіймав таксі, дощ висів у повітрі, наче туман.

— До готелю! — сказав я.

— Подорожуєте? — спитав літній водій.

— Ага…

— Уперше в наших краях?

— Удруге, — відповів я.

4. Вона розповідає про шум хвиль, попиваючи «солті-доґ»

— Я привіз вам листа, — сказав я.

— Мені? — перепитала вона.

Через те, що телефонне сполучення було погане, з перешкодами, і доводилося надміру голосно кричати у трубку, в наших словах пропадали тонкі нюанси. Здавалося, ніби ведемо розмову, стоячи на вітряному пагорбі й піднявши комір пальта.

— Правду кажучи, лист адресовано мені, але мені здалося, що його написано саме вам!

— Що, вам так здалося?

— Ага, — відповів я. Відповів — і зразу відчув, яку дурницю зробив.

Вона мовчала. Телефонні перешкоди ущухли.

— Я не знаю, які стосунки у вас були з Пацюком. Але він попросив мене зустрітися з вами, а тому я телефоную. Крім того, гадаю, було б добре, щоб ви самі прочитали листа.

— Саме так.

Вона відкашлялась і попросила вибачення.

— Тому що він ваш друг?

— Гадаю, що так.

— Хотіла б я знати, чого ж він не написав листа прямо мені?

В її словах справді-таки була логіка.

— Не знаю, — відповів я щиро.

— І я нічого не розумію. Все вже скінчилося? Чи ще ні?

І я цього не знав. Тож так і сказав їй: «Не знаю». Тримаючи в руці телефонну трубку, я лежав у готельному ліжку і дивився на стелю. Мені здавалося, ніби в такій же позі на дні моря рахую тіні рибок над собою. Та ніяк не можу здогадатися, скільки рибок треба нарахувати, щоб дійти до кінця.

— П’ять років тому, коли він кудись зник, мені було двадцять сім. — Її голос був надзвичайно спокійний, але, здавалося, лунав з дна криниці. — Надто багато змінюється за такий час…

— Авжеж.

— Навіть якщо справді нічого не змінюється, я з цим не погоджуюся. Не хочу так думати. Бо коли так подумаю, то вже не зможу рушити з місця… А тому я переконую себе в тому, що повністю змінилася…

— Мені здається, я вас розумію, — сказав я.