Читать «Погоня за вівцею» онлайн - страница 137
Харукі Муракамі
— Вибачте, що ми оце недавно так грубо з тобою розмовляли… — тихо сказав він. — Таке буває іноді, коли вівця й людина в мені буцають одне одного… Та ми зовсім не хотіли тебе образити. Крім того, ти нам дорікнув, а тому…
— Та нічого, — заспокоїв я.
— А того, що ти вже ніколи не побачиш ту жінку, нам справді жаль. Та в цьому ми не винні.
— Ага…
З кишені рюкзака я добув три пачки «Ларку» і передав Чоловіку-Вівці. Схоже, що це його трохи здивувало.
— Дякую! Таких ми ще не курили. А тобі що, не треба?
— Я кинув курити, — відповів я.
— О, це правильно! — і він переконливо кивнув головою. — Від сигарет тільки шкода здоров’ю.
Чоловік-Вівця обережно запхав коробки сигарет у нарукавну кишеню. Вона роздулася, набравши квадратної форми.
— Мені будь-що треба зустрітися зі своїм другом. Заради цього я й пришов з такої далечі…
Чоловік-Вівця кивнув.
— Те ж саме стосується вівці.
Чоловік-Вівця кивнув.
— Але ти, здається, нічого про це не знаєш, правда?
Чоловік-Вівця сумовито похитав головою. Саморобні вуха загойдалися. Однак цього разу заперечення було набагато слабшим, ніж раніше.
— Місцевість тут прекрасна! — змінив тему розмови Чоловік-Вівця. — Чудові краєвиди, чисте повітря. Гадаю, тобі також подобається.
— Прекрасна! — погодився я.
— А взимку — чиста благодать. Навколо видно тільки сніг, все замерзає. Звірі впадають у сплячку, людей — ні душі.
— Ти тут давно?
— Ага.
Я вирішив ні про що більше не розпитувати. Чоловік-Вівця поводився, як дика тварина. Трохи наблизишся — дає драла, почнеш відходити — підкрадається ближче. Якщо вже я збираюсь затриматися тут надовго, то нема чого спішити. Не треба шкодувати часу, а поволі все вивідати.
Чоловік-Вівця лівою рукою стягував — по черзі, починаючи з великого пальця, — чорну рукавичку на правій. Після кількох таких посмикувань рукавичка сповзла — і показалася загрубіла смаглява кисть. Невелика, але м’язиста, із шрамом від давнього опіку, що тягнувся від великого пальця до середини тильної сторони долоні.
Чоловік-Вівця уважно роздивлявся спочатку тильну сторону долоні, а потім — саму долоню. І робив це він точнісінько так, як колись Пацюк. Та Чоловік-Вівця не міг бути Пацюком. Бо навіть зростом вони відрізнялися — сантиметрів на двадцять.
— Ти залишишся тут надовго? — спитав Чоловік-Вівця.
— Та ні. Поїду, як тільки знайдеться друг або вівця. Я ж заради цього сюди прибув.
— Взимку тут добре, — повторив Чоловік-Вівця. — Сніг усюди білий-білісінький — аж блищить. І все-все замерзає.
Чоловік-Вівця захихикав, і його великі ніздрі ще більше роздулися. З рота виглянули брудні зуби. На місці двох передніх видніла діра. Ритм його думок чомусь був нерівний, а тому здавалося, ніби повітря в кімнаті то розширюється, то стискається.
— Ну, я скоро піду, — раптом сказав Чоловік-Вівця. — Дякую за сигарети.
Я мовчки кивнув.
— От було б добре, якби швидко знайшовся твій друг або вівця, чи не так?
— Ага, — відповів я. — Якщо раптом щось дізнаєшся, дай знати. Добре?
Чоловік-Вівця якийсь час мулявся так, наче йому незатишно в цьому світі.