Читать «Погоня за вівцею» онлайн - страница 122

— Фе-е-е!.. — не витримала подружка.

— Однак, що не кажіть, найбільшого жалю заслуговують племінні барани. Ви що-небудь чули про овечий гарем?

— Ні, — відповіли ми.

— У розведенні овець найважливіше — це простежити за їхнім паруванням. Спочатку овечок і баранів розділяють. Потім у загін до овечок пускають одного барана, найсильнішого, першого в баранячій ієрархії. Щоб запліднити їх, так би мовити, за першим розрядом. Після закінчення такої виснажливої місячної роботи племінного барана повертають назад до свого загону. Однак, поки його не було, там встановився новий порядок. Унаслідок своїх недавніх старань племінний баран утратив половину ваги і, якби навіть ув’язався у бійку, все одно не переміг би. І саме тоді барани гуртом накидаються на бідолаху. Що й казати, сумна історія…

— А як барани б’ються?

— Та луплять один одного лобами! Вони в них міцні, як залізо, а всередині — порожні…

Подружка мовчки про щось думала. Напевне, уявляла собі, як барани б’ються лобами один з одним.

Після тридцяти хвилин їзди асфальтоване покриття раптом скінчилося, а дорога звузилася вдвічі. Темний праліс обабіч неї накочувався на автомашину, як велетенська хвиля. Повітря похолоднішало відразу на кілька градусів.

Тепер дорога була вся у вибоїнах — й автомашину трясло вниз-угору, наче стрілку сейсмографа. Під ногами почала зловісно деренчати пластмасова каністра. Здавалося, наче мозок у черепі от-от розлетиться навсібіч. Від самого цього звуку заболіла голова.

Така їзда тривала хвилин двадцять-тридцять. Я навіть не міг розібрати точно, що показував годинник. Упродовж цього часу ніхто і слова не вимовив. Я тримався міцно за ремені, прикріплені до спинки заднього сидіння, подружка вчепилася за мою праву руку, а вівчар усю свою увагу зосередив на дорозі.

— Ліворуч! — кинув він коротко через якийсь час. Не розуміючи, про що йдеться, я глянув на лівий бік дороги. Рівна стіна пралісу наче обірвалася — і перед нами відкрилася порожнеча. Велетенська долина. З вигляду велична, але позбавлена найменшого тепла. Прямовисна кам’яна круча не тільки позбулася будь-яких слідів життя, але своє зловісне дихання ще й ширила на навколишній краєвид.

Спереду дороги, що стелилася уздовж долини, видніла дивовижна конусоподібна гора з гладкими стінами. Її вершина мала спотворений вигляд — здавалось, начебто її скрутила якась могутня сила.

Стискаючи руками тремтливе кермо, вівчар кивнув підборіддям на гору.

— Завернемо за неї!

Рвучкий вітер, налітаючи з долини, ворушив на схилі праворуч густу зелену траву так, як гладять тварину проти шерсті, і з неприємним тріском жбурляв дрібний пісок об вікна.

Поки після кількох крутих поворотів ми щораз ближче підбиралися до вершини, правий схил спочатку змінився валунами, а згодом — прямовисною кручею. І незабаром джип уже повз по вузенькому виступі, вирубаному у велетенській гладкій стіні.

Погода псувалася прямо на наших очах. Блідо-сіре, з легкою просинню небо, наче втомившись від такої невизначеності, стало темно-сірим з неоднаковими, чорними, мов сажа, плямами. Вслід за небом у похмурі, сумні тіні вкутались і навколишні гори.