Читать «Повернення до Вавилону» онлайн - страница 5

- Куди ми сьогодні підемо?

- Спочатку до нашого магазину іграшок на вулицю Сен-Оноре - накупимо тобі всього, чого забажаєш. А потім - на вар'єте в «Ампір».

Повагавшись, вона сказала:

- На вар'єте - ходім, а от до магазину іграшок мені не хочеться.

- Чому?

- Ти ж уже купив мені цю ляльку.- Вона взяла ляльку з собою.- І в мене повно всяких іграшок. А ми тепер не багаті, еге ж?

- Ну, справді багатими ми ніколи й не були. Але сьогодні ти одержиш усе, що тобі заманеться.

- Гаразд,- зітхнула вона.

Він не дозволяв собі балувати дочку, коли про неї піклувалися її мати й гувернантка-француженка. Але тепер він більш не стримував себе й відкинув зайву суворість. Він мусив бути для неї за батька й за матір водночас і хотів, щоб вона нічого від нього не приховувала.

- Дозвольте з вами познайомитись,- поважно сказав він.- Мене звуть Чарльз Джей Уейлс, я живу в Празі.

- Ох, татку! - пирснула вона.

- З ким маю честь? - чемно провадив він далі.

Вона відповіла йому в тон, одразу ж увійшовши в роль:

- Мене звуть Онорія Уейлс, я живу в Парижі, на вулиці Палатін.

- Ви одружені?

- Ні, незаміжня. Він показав на ляльку.

- Але у вас, бачу, є дитина, мадам.

Відцуратись її дівчинці не хотілось. Вона притисла ляльку до себе і швиденько придумала:

- Розумієте, я була одружена, але тепер живу сама. Мій чоловік помер.

Він квапливо запитав:

- А як звуть вашу дитину?

- Сімона. Я її так назвала на честь моєї найліпшої шкільної приятельки.

- Мені приємно було довідатись, що ви вчитеся добре.

- Цього місяця я в класі - третя,- похвалилася вона.- Елсі,- так звали її двоюрідну сестру,- аж вісімнадцята, а Річард - той взагалі пасе задніх.

- Річард і Елсі - гарні діти, правда?

-- Еге ж. Річард кращий, та Елсі теж непогана. Він обережно, ніби мимохідь, спитав:

- А з дорослих хто тобі подобається більше - тітка Меріон чи дядько Лінкольн?

- Більше все-таки дядько Лінкольн.

Він помітив, що люди звертають на неї увагу. Коли вони вдвох ввійшли до ресторану, з усіх боків чувся шепіт: «Чарівна»,- а тепер відвідувачі за сусіднім столиком досить безцеремонно розглядали її, наче перед ними була не дитина, а якась екзотична квітка.

- Чому ми не живемо разом? - раптом спитала вона.- Тому що мама померла?

- Тобі треба жити в Парижі, щоб добре вивчити французьку мову. І тато не міг би доглядати тебе так добре, як доглядають тут.

- А мене вже й не треба дуже доглядати. Я все вмію робити сама.

У вестибюлі ресторану його гукнули чоловік і жінка.

- Боже, старий Уейлс!

- Добридень, Лоррейн... Привіт, Данку.

Перед ним несподівано постали привиди давніх часів: Данкен Шеффер, приятель по коледжу, і Лоррейн Кворлес, вродлива, білява тридцятилітня жінка, одна з тих, що золотої пори три роки тому допомагала їм змішувати тижні й місяці в суцільну хмільну ніч.

- Цього року мій чоловік не зміг приїхати,- відповіла вона на запитання Чарлі.- Ми тепер злидарі. А мені сказав: надсилатиму двісті доларів на місяць - і живи як знаєш... Це твоя доня?

- Вертайтесь назад, візьмемо столик,- запропонував Данкен.