Читать «Повернення до Вавилону» онлайн - страница 13
Фрэнсис Скотт Фицджеральд
- Ходім обідати. Твої родичі не образяться. Адже ми з тобою сто років не бачилися. Згадаємо давнину. Чи пак дивину.
- Я не можу,- гостро відповів Чарлі.- Ви йдіть обідайте, а я вам подзвоню.
І тоді з несподіваною люттю Лоррейн відповіла:
- Ну, гаразд, ми підемо. Тільки ти, видно, забув, як з'явився колись до мене о четвертій ранку, горлаючи, що хочеш випити. Я тобі тоді не відмовила. Ходімо, Данку.
Обоє повільно підвелися - їхні запухлі обличчя почервоніли від злості - й, заточуючись, зникли в коридорі.
- До побачення,- сказав Чарлі, відчинивши їм двері.
- До собачення! - відказала Лоррейн.
Коли він повернувся до вітальні, Меріон стояла в тій самій позі, тільки другою рукою тепер обіймала й сина. Лінкольн усе ще гойдав Онорію на руках, мов маятника.
- Яке свинство! - вибухнув Чарлі.- Яке дике свинство!
Ні Лінкольн, ні Меріон йому не відповіли. Він упав у крісло, схопив свою чарку, знову поставив її й сказав:
- Яке ж нечуване зухвальство треба мати, щоб, не бачивши людину два роки, отак узяти й...
Він не доказав. Меріон хрипло, розлючено видихнула «оххх!», крутнулася на підборах і вибігла з кімнати.
Лінкольн обережно поставив Онорію на підлогу.
- Гайда обідати,- звелів він дітям, а коли ті вийшли, звернувся до Чарлі: - У Меріон розладнані нерви, вона не витримує струсів. А зустрічі з такими людьми просто валять її з ніг.
- Я ж їх не запрошував сюди. Вони випитали в когось твоє прізвище... Вони навмисне...
- Що ж, шкода. Нам від цього не легше. Вибач, я на хвилинку... Залишившись на самоті, Чарлі скам'янів у кріслі. Він чув, як
у сусідній кімнаті обідають діти, як вони весело перемовляються, забувши вже про сцену між дорослими. З іншої кімнати до нього долинали притишені голоси, потім дзенькнув важіль телефону - хтось узяв трубку,- і Чарлі квапливо перейшов у інший куток вітальні, щоб не чути, про що розмовлятимуть. Незабаром Лінкольн повернувся.
- Знаєш, Чарлі, нам, видно, сьогодні не обідати разом. Меріон занедужала.
- Вона сердиться па мене?
- А як ти гадаєш? - жорстко відповів Лінкольн.- З її здоров'ям...
- Ти хочеш сказати, що вона тепер не віддасть мені Онорію?
- Не знаю. Твої друзі довели її до нестями. Зателефонуй мені завтра на службу.
- Будь ласка, поясни їй: я ні сном ні духом не відав, що вони поткнуться сюди. Я обурений не менше, ніж ви.
- Зараз я нічого пояснювати не можу.
Чарлі підвівся, взяв пальто й капелюха і рушив коридором до виходу. Потім, згадавши, вернувся, прочинив двері дитячої кімнати й сказав якимсь чужим голосом:
- До побачення, діти.
Онорія вискочила з-за столу, підбігла й пригорнулася до нього.
- До побачення, золотко,- мовив він глухо, а тоді якомога ніжніше, немовби намагаючись задобрити когось, додав: - До побачення, любі діти!
Шоферові таксі Чарлі наказав їхати до «Рітца». Він хотів зірвати злість на Лоррейн і Данкенові, але в барі їх не було, а він ще по дорозі зрозумів, що скандалом однаково не зарадиш. У Пітерсів він так і не пригубив чарки й тепер замовив віскі з содовою. Поль підійшов побалакати з ним.
- Ну й часи настали,- сумно поскаржився він.- Ми тепер не маємо й половини того, що мали. Про кого з американців не спитаю, кажуть: збанкрутував, якщо не в перший крах, то в другий. Ваш приятель Джордж Гардт, кажуть, утратив усе до останнього цента. Ви повернулися до Штатів?