Читать «Потойбiчне» онлайн - страница 299

– Ми жили в будинку, що його побудували англійці для науковців-археологів, де навіть не було елєктричних вітрячків для охолоджування повітря. Мені було призначено кімнату з виходом на невеличку терасу, що служила усім кімнатам за балькон. Харчування було погане, тож треба було надолужувати овочами, яких справді було доволі.

Ранком, о шостій годині, коли сонце не припікало, ми виходили до праці на розкопки, що були віддалені не цілий кілометр від нашого нічлігу. Дорога йшла двісті метрів від нашого будинку прямо, а далі заломлювалася на дев'яносто ступенів наліво. Ми, звичайно, йшли навпростець і скорочували собі дорогу на яких сто метрів. Погані були ночі: розпечений за день камінь будинку так нагрівав кімнату, що важко було заснути, тож я виносив свій матрац на балькон, де було набагато холодніше, але, на жаль, із Нілу доходив болотний запах і до ранку подушка натягала, мов губка води, того нестерпного, болотного запаху. Це відчувалося тільки вранці, бо ж за день гаряче сонце топило той запах, він зникав кудись, і до сну подушка вже пахла чистим полотном. Праця мене не вичерпувала так, як иньших, – я був між ними наймолодший, мені було тоді тридцять років – у вашому віці, усе мені було цікаве, це ж перша моя експедиція, ще й до того в таку незвичайну країну з кількатисячолітньою культурою.

Не диво, що мені, молодому археологові, ввижалися в уяві постаті з-перед трьох тисяч років. Я старався відтворити у своєму мозку їхній побут, їхнє щоденне життя, з їхніми радощами і турботами. І так я засинав. У сні мені ввижалася візія вісімнадцятої династії. Я бачив Тутмозіса, королеву Гачепсут, Ехнатона, Тутенхамуна, а поміж ними – завжди! – постать красуні-принцеси. Вона мені привітно всміхалася своїми повними, вишневими устами. Цей сон повторювався кожної ночі, щораз частіше кудись дівалися постаті Тутмозіса, Гачепсут й иньших, а вона завжди залишалася зі мною. Я відчував дотик її рук, дотик її гладких рамен, складок її прозорого одягу, инколи навіть її дихання. Молодий чоловіче, – звернувся професор Мецінґер до Клавдія, – це були чудові ночі, яких не забувається. Думки про неї вовтузилися ввесь час на праці до самого вечора і я нетерпляче чекав сну і зустрічі з нею.

– Хто вона була? – спитав Клавдій. – Коли ви пізнавали уві сні Гачепсут, Тутмозіса і Ехнатона, тож мусіли знати і її ім'я!

– Тоді я ще не знав. Я бачив її обличчя тільки уві сні, вона не згадувала мені свого імени, тільки кликала до себе й усміхалася, гладила долонями мої щоки. Але будьте терпеливі! Я ж вам казав, що це довга історія.

– Уже не буду перебивати, – заявив слухняно Клавдій, зацікавлений оповіданням професора. – Продовжуйте, я пильно слухатиму.

Мецінгер, з вибачливою усмішкою, поклепав приязно Клавдієву руку, радий, що матиме уважливого слухача.

– Отож, – продовжував професор, – сни скорочувалися, а її постать щоразу з'являлася на дуже короткий час і, запрошуючи, простягала руку зі словами: «прийди!» Ніколи вже мені не довелося торкнути її – вона завжди віддалювалася, тільки повторяла: «прийди!»