Читать «Потойбiчне» онлайн - страница 297
Іван Франко
Букет, ні, цілий сніп червоних троянд, сяючи вогнем і кров'ю, накривав могилу Іди.
Троянди були свіжі, грізні, переможні. Вони захопили, заховали її назавжди, навіки.
Мирон Левицький
Коханець принцеси Ізітає
(З циклу «Витівки химерного Ероса»)
Як розсипані кубики в долині річки Інн, вигрівався на сонці невеличкий чарівний Інсбрук – столиця і гордість Тиролю.
Повіяв лагідний вітер «фен» і від цього ніби загострилися контури тирольських Альп. У такий вітряний час жаліються тирольці на болі голови і всю провину за них приписують дивовижному вітрові. Клавдій – не тиролець і, можливо, тому ласкавий вітер шанував гостей, бо вони не відчували його магічної сили. Повітря було чисте й прозоре і здавалося, що гори ближчали, начебто чиясь рука присувала театральні декорації, від чого виднішими ставали усі прірви між скелями, не такими далекими, як було насправді. У такий час Клавдій завжди маршував у сторону Ігельсу, піднімаючися лісистою «Берґ Ізель», бо ж звідти – найкращий вид на сіру скелясту гору Сарлес, яка манила його зір своєю формою й нагадувала дві піраміди, що прилипли одна до одної. Завжди на такий маршрут він брав зі собою книжку, сідав на нагрітому сонцем камені й читав, час від часу любуючись гострим рисунком гір. Відшукування вигідного місця не завжди приходило легко. Зазвичай здавалося, що наступне буде краще, тож Клавдій переходив з місця на місце.
– Ви чогось шукаєте? – почув він голос, що йшов з каменистого горба.
Там сидів чоловік. Він підняв руку, щоб його побачили.
– Ви до мене? – спитав Клавдій.
– До вас. Ви чогось шукаєте? – відповів той.
– Вигідного місця.
– Тут усюди вигідно, але найвигідніше ось тут, – чоловік поклепав долонею камінь.
Клавдій повільно підходив до скелястого горба, обережно ступаючи з каменя на камінь. Підійшовши ближче, він побачив знайоме обличчя професора Мецінгера.
– О! Професор Мецінгер! – врадувано викрикнув Клавдій.
– Щойно впізнали? А я вас бачив уже кілька разів, ви часто сюди заходите, – промовив професор.
– Я вас не помітив ні разу, – із здивуванням відповів Клавдій.
– Бачите, я маю одне місце і часом здається мені, що воно, це місце, – тільки моє і на нього тільки я маю право, – він хрипко засміявся. – Дивачіє чоловік на старість. Сідайте, будь ласка, ось тут, – він вказав рукою на вгнутий камінь з вигідним опертям для стіп.