Читать «Потойбiчне» онлайн - страница 191

– Ну, так, – підхопив Івасюк, – та все ж таки до таких явищ треба підходити з великим критицизмом, хоч які вони нераз інтересні й загадкові. Не перечу, багато тайн довкола нас і в нас самих. Та я особисто не вірю в чудеса! Якщо ота ваша Гафія була би дійсно така чудотворяща і вміла проганяти гради й тучі, то наш «Сільський Господар» давно відкупив би у неї ту тайну і наші агрономи мали би з чим дійсно реальним і хосенним показатися на село, якому соя та пересаджування пшениці вже переїлося!.. І то дешево, думаю, сторгувались би зі старою Гафією! От пачка бакуну, трохи кукурудзів і пляшечка монопольки!.. Більше, думаю, і не заправила би за цю свою штуку! Ще й на додачу зрадила би тайну, чим підкурювати квочку, щоб чубатенькі когутики родилися!.. – додав, сміючись, Івасюк.

– Вам усе жарти на язиці, - сказав спроквола Бакович. – А проте факт остає фактом і нічого не вдієш! Ну, й отой Ілаш, що про нього згадувала Таля. Всі тямимо його. Глянеш – от собі дідуган, з люлькою в зубах, бадік у витертому киптарі, інтересний тип, сказав би, певно, не один з наших фотографів, якщо так Ілаш станув би перед його камерою! Та коли довше спинитися на цих зморшках його засмаленого вітром лиця й глянути в його глибокі, незбагнуті карі очі, тоді ціла стать його набирає иньшого вигляду й перед вами виринає не старий гуцул у драних ходаках і киптарі, а якийсь древній маг, якого зір, здається, ось-ось перед хвилиною блукав ще у безвістях світів, вичитуючи там долю, яка писана тим, що тут по землі свій шлях верстають… Принайменше на мене ціла стать його робила якесь несамовите вражіння і я, признаюся одверто, не дуже радо відважився би стрінутися з ним самотою під ніч біля його дебрі!..

– А я таки відважився, – відозвався з кутка бувший сотник Дашинич, що досі мовчки прислухувався цілій розмові.

Був це товариш Баковича ще з часів визвольної війни. Оба вони і Збруч переходили, і цілу трагедію зазбручанську перебули, і за тухольськими дротами в сусідів гостювали.

Тепер стрінулися тут в косівських горах на літньому відпочинку в пансіоні «Орлина скеля». Повільний, сумовитої вдачі Дашинич рідко коли брав участь в цих вечірніх гутірках, прислухаючись радше загальній розмові, і тільки час до часу кидав яке слово. Так і тепер. Все ж видно, що розмова зацікавила його, бо було пізнати, що хоче і від себе докинути дещо до інтересної теми.

– Таки відважився, – повторив Дашинич, – і то не тільки під ніч, а добре серед ночі самотою відвідати старого Ілаша в його дебрі. Якщо вас це цікавить, так прошу, слухайте – розкажу вам про мою гостину в Ілаша!

– Просимо, просимо! – озвалися голоси присутніх.

– Було це минулого літа, – почав Дашинич, – десь під кінець червня, як, мандруючи горами, спинився я в Криворівні. Може, тиждень провів я там, гостюючи в старого Юзенчука, що то його хата стоїть край гостинця, який веде у Довгополе. Купався я в Черемоші, вигрівався до сонця й любувався красою наших гір. В Юзенчукової невістки захворіла дитина.