Читать «Потойбiчне» онлайн - страница 190

– Цього сивого бадіка, що минулого року, як ми робили прогульку у Криворівню й вступили до нього, виворожив Зіночці легінчика годного й любого?.. – відозвався з кутка молодий суддя Івасюк.

– Так, цього старого діда, що, мов медвідь, самотою живе над поповою деброю у лісі! Про нього розказують! – відповіла Таля.

– Ну, й ворожбит з нього! – засміявся голосно Морлян. – І ворожби його сповняються до слова! Нема що казати!

– А що, може, ні? – кликнула пані Ліда. – Прецінь Зіночка цих м'ясниць вийшла заміж!

– За легінчика годного й любого, – підхопив, сміючись, Івасюк. – Тільки ви, мабуть, не бачили цього легінчика, панство? Я знаю його добре, це ж мій земляк з Поділля. Ну, й легінчик!.. Півтора сотнара живої ваги, на тоненьких, коротких ніжках, круглий лоб з великою лисиною й маленькими – вибачайте за слово – свинячими очима, на широкому карку, який буває в згінника*. От вам і легінчик. А до того ще в його правому коліні ревматизм, чи яка мара. Бо тільки наш легінчик ступить крок-два, то так і сичить з болю крізь зуби й мимрить своє звичайне «начхать вам тричі»! Кому – не знати! Ну, та зате в нього й титул радника є, і вигляди на емеритуру не погані. Так, так, нічого собі легінчик!

– Ет, які ж бо ви, – пробувала боронитися Таля. – Не в лисині річ, чи в емеритурі. А таки ворожба сповнилася! От що! А ви, мабуть, заздрі, що не вам Зіночка дісталася, тому таке верзете!

– Так, так, – почав знову Бакович, – багато тайн скривають наші гори! Багато дечого незрозумілого стрічається на кожному кроці, що даремно силкуєтеся пояснити собі й знайти йому якусь льоґічну розв'язку. От хоч би таке! Знаєте стару Гафію, що недалеко від вашого пансіону живе? Ту старуху з невеличкої хатини під лісом, що мов живцем скопійована з Ґріммової казки «Гензель і Ґретель»! Нічого в неї нема, тільки ця хатина й вузенька нивка на чотири кроки широка, а двадцять довга. От так з копа кукурудзів родиться на ній і два гарбузи й більше нічого. Ви нераз її стрічали, як у лісі збирала хмиз. Кажуть, вона вміє маржину лікувати й градові тучі відвертає. Тямите, панство, цю градову бурю, що пройшла минулого четверга над цілою долиною Рибниці й потовкла все, що було на Косівських полях аж ген поза Москалівку? А в Гафії її кукурудзи, як свічечки, струнко стоять, щодо одної! Сам бачив! Хоч би вам одна грудочка граду торкнулася її нивки – так ні! Ну, і як поясните ви це? – звернувся Бакович до цілого товариства, що цікаво слухало його оповідання.

Була вечірня година, і сонце ховалося вже за обрисами гір.

Всі мешканці пансіону, що проводили тут літо, сходилися вечорами на товариську гутірку на просторій веранді й нераз довго в ніч велася палка розмова під шум Великого Гука, що долітав аж сюди.

А починав її, звичайно, як і сьогодні, Бакович, що оце даремно ждав якої відповіди на кинене ним питання.

– Припадок, скажете, нехай – може, й припадок! – почав він знову. – Бо хто ж сьогодні в XX-ому віці бавивбися в такі забобони й брав під увагу те, що там темні гуцули кажуть про якусь старуху Гафію. Правда? А однак нераз у тих забобонах скриваються зеренця тієї одвічної правди, яку наші грамотії та книжники розгубили в довгому поході віків і яку так важко нащадкам знову позбирати!