Читать «Потойбiчне» онлайн - страница 162

Байдужі, сірі, залізні кольони німецького куреня, немов леґендарні привиди, пересувалися крізь мертві села. А мертві села говорили. Кожне віконце білої, обсадженої високими мальвами хати, кожна грядка жовтого чебрику чи чорнобривцю, кожна стежечка в густий садок, немов стративши нараз ціль свого буття, голосили минулу казку про життя, що ще кілька днів тому плило тут своїм звичайним, спокійним пливлом. Буденні турботи і втіхи, злидні та радощі, дівоцькі усміхи і парубочі жарти, каверзи вередливої свекрухи і перше слово немовляти і перший поцілунок, украдений на воротях у дівчини, і слова похоронної прощі, що злітали по стільки разів на ці подвір'я із уст бородатих батюшок, все те визирало з-поза кожного тину. Навіть полишений кимось слід босої ноги на вуличній пилюзі містив у собі причаєну історію якогось людського життя.

Старшини з цікавости шукали у своїх картах за назвами тих пустих, придорожніх сіл. Так як з цікавости стараємося вишукати і прочитати напис на хресті самітної, забутої могили. Инколи важко було повірити в те страшне безлюддя. В повітрі неначе витав іще запах людських сліз, гомін поспіху і солдатських криків. Хотілося часом розсилати вояків, щоби йшли в село і шукали: чейже заховалося там бодай одно людське обличчя? Але тільки здичілі собаки, поспускані з ланцюгів, бродили з наїженою шерстю по пустих обійстях, городах та вулицях. Часом перебігав дорогою худий, охижілий кіт і, вистрибнувши на поблизьке дерево, здивовано приглядався відділам війська.

Сотник Бурґгардт їхав попри свій відділ на втомленім коні. Вечірнє сонце немов червоний когут на тині сплескувало над обрієм золотими крилами. Безлюдні поля, глухі ліси і мертві села пригноблювали старшин. Вояки були втомлені цілоденними походами. З-під ніг клубами здіймалася курява, осідала чорною верствою на спітнілих обличчях, вкривала сірою поволокою зелені німецькі мундири, набивалася в очі і не давала дихати. Сотник під'їхав дрібним трюхцем до старшини, що йшов стежкою попри дорогу. Був це одинокий у його відділі старшина австрійської армії, українець, поручник Улашин, приділений австрійською командою до німецького куреня як українсько-німецький перекладач для зносин з місцевим населенням.

– Маю чимраз більшу охоту казати палити по черзі кожне таке мертве село, – сказав до нього сотник, немов попрікаючи його за ту пустку, яка починала вже виводити німецького старшину з рівноваги.

– Пане сотнику, – відповів поручник. – Це ділає мені не так нерви, як на серце.

В кутиках уст сотника промайнув їдкий усміх.

– Боюся, – говорив далі поручник, – що все одно мої земляки, якщо повернуться коли сюди, не застануть і сліду зі своїх сіл.

– Так їм і треба, – сказав шорстко сотник і, немов боячись дальшої розмови про нецікавих земляків поручника, стиснув коня острогами і почвалував далеко перед кольону свого куреня.