Читать «Потойбiчне» онлайн - страница 161

Пекельний двокрик роздер нічну тишу: дике звірине гарчання мужчини – і гострий, пронизливий вереск жінки. А потім мовчання, повне мовчання…

Відчув полегкість, коли гадючі обійми відьми ослабли, а далі з-під його тіла мовби вислизнула гладка товста змія й упала на підлогу.

Місяць сховався за хмарами, і в хаті настала суцільна темрява. Лише голова була неймовірно тяжка, а в скронях пульсували жили…

Гарячково зірвався з постелі й почав шукати сірників. Знайшов, черкнув, запалив одразу цілий пучок. Світло зблисло і осяяло хату, в якій не побачив ані живої душі.

Схилився над ліжком, постіль була вся в сажі, а на подушці червоніла кров. Тоді спостеріг, що стискає ножа.

Відчув нудоту. Спотикаючись, підбіг до вікна і відчинив: до хати влетіла морозяна свіжість зимового ранку і вдарила йому в обличчя.

Горішньою частиною вікна витікав з хати вузькою пасмугою вбивчий газ…

Протверезівши від свіжого повітря, побіг до комори і, зазирнувши досередини, жахнувся. На старому тапчані лежали два голі трупи: велетенського стариганя і Мокрини. Обоє були скривавлені і мали одну і ту саму смертельну рану коло лівої пахви над серцем…

Переклав Юрій Винничук

Василь Софронів-Левицький

Народився 14.12.1899 р. у Стриганцях біля Товмача на Покутті. Закінчив Карлів університет у Празі в 1925 р. Працював журналістом, редактором часописів у Львові та на еміграції. Дебютував дитячими віршиками у 1921 р. у «Світі дитини». Того ж року видав першу збірку оповідань «Русалка». Наступного року – збірку оповідань «Бо війна війною», у 1927 – третю збірку «Грішник». Найвизначнішою його книжкою вважається «Липнева отрута» (1934), з якої походять обидва оповідання. У цій збірці В. Софронів-Левицький виявився майстром жанру новели. Як перекладач із французької (Бальзак, Мопассан, Меріме) він перебував під значним впливом французьких прозаїків.

Помер 1.11.1975 р. в Торонто, Канада.

«Клікуша»

Був тихий теплий вечір серпня 1915 року. Чотири довгі кольони німецької піхоти посувалися спішним, утомленим маршем по широкім, порошнім шляху Волині. Запасний курінь сотника Бурґгардта доганяв лінію своїх фронтових частин, які у погоні за втікаючими російськими військами загналися далеко вперед і стратили зв'язок з резервами. Воєнним завданням німецької та австрійської армії на цьому відтинку було саме тоді безупину, якнайзавзятіше переслідувати ворога, щоби не допустити до повної евакуації території. Однак російський відступ гнався на схід, як невблаганна пожежа прерій. Загортав зі собою все, що жило при його шляхах. Лишав для переможців тільки пусті, безлюдні села, сліди спалених кіп'яків збіжжя, білу спеку розпалених порошних доріг, що в одну хвилину після нечайного дощу розкисали в густі непроїзні болота та примари місячних, волинських ночей. Переможці входили у зачарований, вимерлий край. Стрічала їх мертва тиша безлюддя. Тільки дрімучі ліси шелестіли безупинно свою відвічну зелену мельодію. В ній немов фатаморґана недавних днів блукав ще скрип довгих валок селянських деревляних возів. Навантажені мужицькими злиднями, перекотилися сюди на схід під вістрям московських штиків, які блистіли на сонці немов похоронні свічки. За возами йшли люди з тривожними очима і з занімілим зойком прокльону на устах.