Читать «Потойбiчне» онлайн - страница 137

Раз на день, в полудень, вона виходила з кімнати, щоб купити собі їжу. Тоді замикала двері на ключ, робила над ними знак хреста й між одвірки вбивала шпильку.

Коли зустрінув її хто по дорозі, буркотіла щось під носом і порскала слиною.

Комірники з камениці, де жила Оленецька, особливо жінки, незвичайно живо займалися нею. Але вона була для них темною загадкою, що її не могли розгадати ніяким робом. Це й було причиною, що довкола її особи творилися різні, суперечні, фантастичні казки. Для одних вона була героїнею сенсаційного роману, для иньших жертвою чернечих інтриг, покутницею за якісь важні гріхи, для ще иньших марнотраткою, старою чудачкою, або просто божевільною, про яку не варт тратити марного слова.

Оленецька мовчала й не показувала своєї душі нікому.

* * *

По двох роках свого життя в офіцинах, Оленецька захоріла. Два дні не виходила із своєї кімнати і комірники з камениці були певні, що вона померла. Тоді двірник прикликав шлюсаря й цей витрихом відчинив двері.

Оленецька лежала на софі майже нежива. Віддих був у неї короткий. Серце билось слабо. Уста були зварені гарячкою.

Сторожева – на імя Ксеня – принесла чашечку чорної кави й силоміць напоїла її. На лікаря не було грошей і Оленецьку взялася лікувати Ксеня. Це була старша досвідна жінка й зналася на зелах. У неї не було дітей і кожну вільну хвилину вона присвячувала хворій самітниці. Щодня вона варила для неї ромен, шальвію, м'яту, якісь чудотворні корінці, й давала їй пити цю мішанину. Золоте серце Ксені та її солодкий голос і лагідні, добрі очі з'єднали собі хмарну душу недужої. Вона слухала її та приймала з її рук ліки й поживу. Крім неї вона не допускала до себе нікого. А коли хто иньший з'явився в її кімнаті, схоплювалася із своєї поламаної софи, плювала й кидала на нього незрозумілі слова, так, що цей мусів зараз відходити.

Після трьох тижнів Оленецька видужала. В неї грошей було скупо й вона просто не знала, як має віддячитися своїй лікарці. Купувала ласощі, парила чай, і вечорами запрошувала до себе Ксеню. Раніше хмарна й мовчазна, як сфінкс, тепер почала усміхатися до неї й несміливо, мов слимак ріжки, показувала їй кінчики своєї закривавленої душі.

II

Був чудовий майовий вечір.

Місяць сипав через одкрите віконце малої кімнати срібло на сиве волосся Оленецької. Квітки посилали їй у дарунок свої пахощі. Стара липа скрипіла під віконцем й оповідала їй якусь веселу казку, бо усміх снувався по її обличчі. А соловейко співав у садку любовну пісню.

На підлозі шипів самовар. Стара парила чай, була весела й сама говорила з собою:

– Де ж моя Ксеня? Чому не приходить? А є запашний чай… Є солодкі тістечка… Нектар! Амброзія!.. Гей, служба!..

Оленецька сплеснула в долоні, підскочила й почала виконувати якісь рухи танцюристки. Але скоро отямилася й засоромилася.