Читать «Потойбiчне» онлайн - страница 136
Іван Франко
Михайло Мочульський
Мумія
І
Небо накинуло на себе важке, олов'яне покривало й дрімало. Вітер зривав із дерев пожовкле листя, робив із них човенця й пускав по брудних ковбанях. А холодний осінній дощ сіявся маком.
Хоч не було ще пізно, смерк заглядав до вікон і викликував світло. А на душу сідав мелянхолійний смуток.
Під таку пору заїхали два бородаті жиди з «меблями» перед стару каменицю. Один із них задзвонив, і небавом вийшов дверник, проклинаючи непрошених гостей.
– Чи тут мешкає пані Оленецька? – спитав рудий носильник.
– А де ж би? На даху?.. Тут! – бурмотів дверник.
Потім подивився на «меблі», усміхнувся згірдно і сплюнув.
– Ну, де? Не жартуйте пане… Скажіть правду! Показуйте! За обшивку налилося, холодно, а ви жартуєте…
– Не мав би з ким та з пейсачами! Брати на плечі та й гайда!..
– Зараз, зараз! Не будьте такі гострі…
– А де комірниця?
– Ну, вона вже йде, тільки її не видно… Шльомку, бери речі! Пан резидент уже ведуть нас…
Дверник пішов по ключі й за хвилину повів носіїв до офіцин, де мала мешкати нова комірниця.
Кімната Оленецької була маленька й півтемна. Віконце, що виходило на мале трикутне подвір'я, було прислонене старою липою. В кутку стояла піч із кухонкою.
Жиди засвітили ліхтарню, повісили її на гаку, що стирчав серед стелі, й зносили «меблі».
Незабаром кімната була умебльована й чекала своєї пані.
Коли носії хотіли відходити, надійшла Оленецька.
Була це стара, низька, згорблена жінка, з поморщеним перґаміновим обличчям і довгим носом. Дала жидам «на пиво», попрощала їх, пішла до кімнати й замкнулася на ключ.
Сторожева побігла зараз під вікно й хотіла підглянути, що робитиме нова комірниця, але віконце було вже закрите грубою хусткою й вона не побачила нічого.
* * *
Чи літо, чи зима, Оленецька ходила в шовковій вилинялій блюзці та в короткій, рябій, перкалевій спідничині. На голові носила старомодний, чорний капелюх із білим струсиним пером. На плечі закидувала сіру, старанно позашивану пелерину, а шию обв'язувала червоною хусткою так, що ззаду телепався довгий, огняний язик.
Скільки років було в неї, - не знав ніхто. Один сивий купець говорив, що запам'ятав її такою, коли ще був малим хлопцем. Чи вона панна, чи вдова, – не знав ніхто. Загалом говорили, що стара панна.
Відки брала гроші на життя, – теж не знав ніхто.
Коли не коли з'являлась черниця, балакала з нею пару хвилин у сінях, і зникала.
Оленецька не мала ліжка; спала на старій поламаній софі й накривалася подертою ковдрою. Якась душа змилосердилася була над нею й справила їй залізне ліжко та гарну постіль. Але вона цей дарунок продала й далі спала на своїй старій поламаній софі та далі накривалася подертою ковдрою.