Читать «Княжа гора» онлайн - страница 18

Мати розказує, слова ïï — малиновi дзвоники, що видзвонюють журливу мелодiю, ця мелодiя починає болiти в твоïй душi, i цього погiдного дня, пiсля недавнього дощу, який блищить тремкими краплями на листi дерев, на травi та на картоплиннi, свiт одмiнюється перед твоïми очима, Княжа гора постає такою, як у материнiй розповiдi, — зима притрусила землю пухнастим снiгом, дуби-нелинi позодягались у сиво-золотi кожухи, берези стоять непогасними свiчками, стовбури грабiв чорнi, мовби вугiллям ïх намальовано, грона калини мерехтять рубiновою кров'ю, снiгурi жаристо квiтнуть на кущах, сяє соснова глиця, вiтер дихає шпарким морозцем, а дiтлахи, розлетiвшись зграєю по Княжiй горi, спускаються схилом донизу, перегукуючись помiж собою, i голоси ïхнi гостро спалахують у студеному повiтрi, аж осипаються жолудi з дубiв од голосiв, аж глиця сiється на снiжок, що бiлiє збiглим iз горняти киплячим молоком, i шишкарi спурхують iз ялин, бо такi дитячi голоси тривожно яскравi, такi дзвiнко ламкi, повпугуванi в зимову одiж, дiтлахи йдуть забродом, i тобi починає здаватись, що ти йдеш разом iз усiма, йдеш зi своєю маленькою матiр'ю, яка зовсiм не така, як тепер, а наче сiльська дiвчинка, й ти також кричиш гострим голосом, що аж кришиться вiд тривоги на iскристi уламки, й морозець щипає за щоки, й зашпори голками всмоктались у пучки пальцiв, i, наляканi вашою ватагою-зграєю, наляканi вашими батогами-голосами, то з-пiд одного, то з-пiд другого куща схоплюються зайцi, прудко бiжать униз по схилу Княжоï гори, вони пiдстрибують клубками сiрого вогню, вони петляють помiж дерев, зникають помiж кущiв, ген i дикi кози майнули, з-пiд ïхнiх ратичок снiжок пурхав легкими хмарками, кози скочили в ярок, десь там i пропали в хащах, i сороки стрекотiли, то летючи поперед зграєю дитячою, то летючи позаду зграï дитячоï, i тут ударив пострiл, шаркнуло раптовим звуком, наче то зовсiм i не пострiл пролунав, потiм кiлька пострiлiв злилось докупи, наче хтось iз виляском ударив молотком по залiзнiй рейцi, i дiти, широко розтягнувшись по схилу Княжоï гори, закричали ще голоснiше й розпачливiше, лиця ïхнi горiли рум'янцями, крiзь якi пробивались бiлi, сипкi плями холоду, й очi ïхнi цвiли колючими квiтками, дiти йшли помiж дерев i кричали, полохаючи дичину й женучи ïï попереду, на пострiли, в поле, яке вже просвiчувалось помiж деревами, — й ти почув, як куля просвистiла помiж тобою й твоєю маленькою матiр'ю-дiвчинкою, куля навiть не просвистiла, а проспiвала невидимою пташкою, й ти зовсiм не злякався, й твоя мати-дiвчинка також не злякалась, ви вдарили ще дзвiнкiшими голосами, бо якийсь заєць бiг не поперед вас, а на вас, i вiд вашого крику заєць сахнувся вбiк, щезнув помiж кущiв, i знову неподалiк проспiвала куля тонким пташиним звуком, i ви не злякались, нiхто не злякався, дiти широким забродом посувались по киплячому молоку снiгiв, лиш один хлопчик, що йшов iзбоку й трохи попереду, ген через глибокий яр, чорнявий хлопчик, закутаний у вовняну хустку й озутий у битi валянки, що сягали до пояса, раптом цей хлопчик спiткнувся й став осiдати, хапаючись руками за яворину, пальцi його повзли по корi, й ти побачив його скривлене вiд болю обличчя, на якому корчились губи, й очi його так само корчились, i жебонiв у нього з грудей чи то стогiн, чи то хрип, i ви з матiр'ю-дiвчинкою поспинялись, дивлячись на осiлого хлопчика пiд явориною, а решта дiтей, нiчого не помiтивши, й далi йшли та кричали, полохаючи дичину, вже наближались до узлiсся, за яким проглядалось поле, що било пострiлами, вiд тих пострiлiв там i сям позлягали зайцi, й дикi кози позлягали, а одна кiзка бiгла назад, кiзка бiгла помiж тобою й матiр'ю-дiвчинкою, й ви повмовкали, не лякаючи ïï скриками, кiзка залишала слiд, вона торочила снiг краплями кровi, вишивала снiг червоним узором, збiгала схилом Княжоï гори все вище, тiкаючи вiд пострiлiв i вiд смертi, а дитяча ватага-зграя все йшла на тi пострiли, й вам би йти на пальбу, та ви з матiр'ю-дiвчинкою вiдстали вiд гурту, намагаючись через яр перебратись до хлопця, що осiв пiд явориною, сяючи сльозами на зсудомленому вiд болю обличчi i тримаючись обома руками за ноги, ви таки перебрались до нього, пораненого, намагалися звести з землi, беручи попiд пахви, а вiн клигав на однiй нозi, й там, де щойно сидiв, ятрилась червоно пляма на снiгу, вiд цiєï плями ви не могли вiдiрвати очей, наче завороженi, i хлопець той чорнявий обiзвався раптом, сказав, аби ви хутчiй iшли по шоколад, бо нiмцi вже перестали стрiляти, отже, нiмцi вiддячують шоколадом усiх дiтей, якi полохали й гнали дичину з Княжоï гори на узлiсся, отже, бiжiть хутчiй, бо нiмцi позбирають здобич, сядуть у машину й поïдуть собi, а ви зостанетесь без шоколаду, й попросiть для мене шоколаду, казав той чорнявий хлопець, бо я ж кричав найголоснiше, хiба я винен, що от тепер ногою не годен ступити, ну бiжiть, бiжiть, бо нiмцi поïдуть зi здобиччю, шоколад пропаде ваш i мiй, а вони ж обiцяли вам дати по плитцi шоколаду, сорока стрекотала над вашими головами, пiдбитою птахою чорнявий хлопчина у вовнянiй хустинi висiв на ваших плечах, з поля вже не стрiляли, зима на Княжiй горi смiялась безмежною срiбною усмiшкою, скоро долинуло гарчання мотора, й машина з нiмцями рушила, зоставивши зграйку дiтлахiв на узбiччi дороги, й чорнявий хлопець у вовнянiй хустцi плакав, що йому не дiстався шоколад, i ми з матiр'ю-дiвчинкою вели його з лiсу, вже в полi побачили кров на снiгу вiд забитоï дичини, й так само торочка кривава слалася за вами, наче калиновий сiк…