Читать «Заслучанські робінзони» онлайн - страница 9

Десь далеко, в гущині почулося протяжнее «ме-е, — ме-е-е'. Наші мисливці пішли на жалібний клич і побачили трагедію тваринного життя; розірвану вовками тушу корови. А біля неї геть зранене теля, в якому ще ледь-ледь жевріло життя.

Жаль було молодого життя, але його згасання продовжувало життя інших двох.

Доки тягли на тичках здобич до свого табору, життя її покинуло, тож і не треба було хлопчині брати смертний гріх на душу…

Оббілували невеличку тушу, нутрощі закопали подалі від свого пристановища, так Робінзон робив. Витягли жили і пліву. Попоїли і почали готуватися до бурі, бо там, десь над їхнім селом появилися чорна грозова хмара.

Укріпили стіни, підперши дрючками. Сплели з лози дверцята, накидали як найбільше віток на накриття, а над місцем де спали припасували шкурки зайця й теляти. Кругом куреня вирили канавки для стоку води. Впорались, коли вже темніло.

Повітря не тільки не свіжіло, а, здавалося, ставало навіть тепліше. Якесь густе мов у сільській бані. З боку села приглушено гуркотіло, сполохувала далека блискавка. Наближалася гроза…

9

Робінзони міцно заснули і нічого не чули. Може, тому, що гуркіт був глухий, безперервний і посилювався поступово. Він зливався з шумом дерев, а до такого шуму вуха вже звикли. Не прокинулися і тоді, коли почали падати перші краплі теплого дощу.

Схопилися, коли зовсім близько гримнув грім. Минуло кілька хвилин, перш ніж обидва зрозуміли, в чому справа. Вода текла на багаття…

— Вогонь! Вогонь! — закричали і кинулися до багаття. Почали роздувати його, підкладати сухі гілки.

А дощ перейшов в зливу. Сучки сичали, не хотіли горіти.

— Дуй! Дуй! — кричали одне одному, уткнувшись обличчям трохи не в самі вугілля.

По спинах періщив дощ. Тільки там де були шкірки залишилося сухе місце. Вмить багаття було перенесено туди. Двигтіла від грому земля, блискавки безперервно світили в небі,вітер розгойдує дерева. Поруч щось затріщало. Однак бідолахи нічого цього не бачили і не чули. Вони бачили лише своє багаття, яке могло загинути буквально на очах. Сучки, підкинуті в нього, не тільки не загорялися, а, навпаки, здається, остаточно придушили вогонь. Спочатку йшов ще густий дим, але скоро і він почав зменшуватися. Це було вірною ознакою, що вогонь вмирає.

— К чорту ці мокрі сучки! — крикнув Льошка і почав розкидати їх ногою.

— Що ти робиш? — в жаху вигукнула Маруся. Але Льошка уже стягнув з себе чобота і скмандував:

— Бери ножика і ріж! А все зайве — геть!

А сам розтягнув над собою спортивну куртку і нахилившись до самого вогника, почав підклади гумові смужки, що подавала Маруся. Підклав маленьких сухих трісочок і роздув невеличкий вогник, який хоч тріщав, шипів чорним димом, але горів.

Дві години тривала гроза, дві години йшов такий проливний дощ, що міг би залити будь-яку пожежу. Друзі давно промокли до останньої нитки, задубіли від холоду, але, здавалося, просто не відчували нічого цього.