Читать «Білецькі» онлайн - страница 75

– Ходімо, я тобі постелю.

Вона пішла, лунко дзьобаючи зелену підлогу підборами, до дверей, за якими він мав тепер мешкати, і він уразився, яка вона неприродно-випростана. Мимоволі подався слідом, безвідмовно влягаючи її волі й наказові.

Тихо причинив за собою двері і здригнувся. Ванда стояла повернена до нього обличчям, і її очі полум'яніли.

– Ти ведеш нечесну гру, – сказала гостро.

– Я, Вандусю? – щиро здивувався він.

– Не вдавай із себе святого та божого, – сказала Ванда. – Я бачила, як ти замовляв Мирославі зуби ще там, у саду. Зі шкіри пнешся, щоб їй сподобатися.

– Хіба, Вандо? Ти мені сказала: будь такий, як є…

– А ти себе виставляєш не таким, як є. Граєш на її почуттях, чи ж я для того тебе пустила в свій дім?

– Як же мені вестися? – спитав він винувато.

– Не вдавай із себе казна-що! Не хвалися своєю особливою призначеністю і знайомством із великими людьми. Бо сам знаєш: ти без призначення і невеликий.

Він упокорено хитнув.

– Ти людина така ж, як і я. Але ти ще шукаєш прихистя. Я тобі його дала, отож скромний і тихий будь!..

Звів на неї очі й дивився. Наче хотів зрозуміти цю жінку і все, що навколо відбувається. Відчував не один дисонанс, але не міг ні з ким поділитися своїми думками і спостереженнями, йому й справді треба побути на самоті, щоб усе обміркувати. Але навіть зараз щось таке особливе відчував, щось недоказане, суперечне, а може, якусь ослабленість у тій, котра так рішуче й наполегливо виступала супроти нього. Здається, найлегше було б устати й піти з цього дому геть, бо його тут прийняли, принаймні ця жінка без особливої радості, але він знав, що все не так просто. Хтозна, може, вона по-своєму мстить йому за те, що свого часу відмовилася від нього, а може, намагається втримати оту свою не таку вже й безсумнівну правоту. Вона теж відчула, що він помітив її ослабину, через це не могла витримати його погляду, а повернулася й почала мовчки порядкувати, стелячи постіль.

Продовжував на неї дивитися. Знову таки щось упізнавав чи згадував у тих її звичних руках. Гаряча хвиля підкотила йому під горло, і він ковтнув повітря, ввібравши його з присвистом.

– Що таке? – звела вона на нього холодні очі.

– Люблю тебе, Вандо, – сказав тихо він.

Вона скривила вуста. Глянула настільки гостро, наскільки могла, і мовчки рушила до дверей.

Стояв серед кімнати, опустивши руки. Стояв і чекав, чи скаже вона йому на добраніч.

– На добраніч! – буркнула від дверей.

Але він не відповів. Стояв заціпенілий і ніяк не міг зв’язати ниток, так дивно посплутуваних у голові.

Гримнули двері, і він здригнувся. Повернув голову: цокіт Вандиних закаблуків затихав у глибині дому. Через хвилю почулася притишена балачка: здається, мати з дочкою сперечалися. Прислухався, аж закололо йому у вухах, однак змісту розмови не розібрав. Зрештою, голоси затихли і в домі зависла тиша. Знову зачапали кроки: Ванда вже скинула туфлі й одягла капці – здається, прибирала зі столу. Виразно почув, як полилось у келих вино: що це – допиває його сама? Кроки подаленіли. Ванда пішла на кухню. Сильвестр усе ще нерушно стояв серед кімнати. Ванда прийшла у вітальню ще раз і прибрала решту посуду. Згодом повернулася втретє.