Читать «Білецькі» онлайн - страница 74

– Ну от, – звелася від фортепіано Ванда. – Як бачиш, дочка наша часу не марнувала.

Підійшла до столу й налила собі вина, в той час як дівчина потяглася до настільної лампи й вимкнула світло. Вони знову потрапили в напівсутінь, але Мирослава не встала від інструменту. Завмерла жовтою притьмареною плямою і наче щось наслухала в цьому вечері і в собі самій. Мати повернулася до неї (стояла біля столу з наповненим келихом), а Сильвестр відчув, що зараз відбудеться щось несподіване. В цей час Мирослава заграла. Спершу зовсім тихо, наче журкотіла в траві вода. Довкола розливалося сонячне проміння, і жовті квіти засипали землю. Вони задзвеніли раптом, як кришталеві, відтак прийшла візія ясного сонячного дня. Ще хвилина, і сонце м'яко розчинилось у м’якій сутіні, і тихий смуток вечора надійшов з тихими і синіми слізьми. Блідо вмирали звуки й барви, і тільки в глибині дзвонив і дзвонив струмок. Але він утомився також і тихшав, засинав, зникав, відтак з'явилася неясна тривога чи біль – щось попереджувало й насторожувало; вже ніч відчувалася, чорна ніч. М'яко, м’яко докінчував свою пісню струмок, і тихе зітхання пронеслося над землею – надходив спокій. Він уже надійшов, уже пойняв усе живе і рухливе і почав покривати світ мерехкою, синьою сіткою сну…

– Що це ти грала? – спитав голосно Сильвестр, і це вперше так прозвучав його голос у цьому домі.

Мирослава повернулася в його бік, засвітивши ясною плямою обличчя.

– Це те, про що ми говорили, тату, – сказала вона.

– Маєте вже щось таке, чого не знаю я? – спитала Ванла. – Просто це її дівочі вигадки. Техніки грання цими вигадками не здобудеш…

– Але ж це прекрасно, Вандо! – сказав тихо Сильвестр.

– Хіба що для тебе. – сказала строго Ванда. – А взагалі, це просте, дилетантське награвання. Я забороняю учням захоплюватися цим – вони всі до такого схильні. Замість глибоко й технічно опрацювати твір, вони бавляться.

– А мене воно схвилювало більше, ніж усе інше, – сказав Сильвестр.

– Це через те, що ти в музиці також дилетант. Покладись у цьому на мене.

Дівчина встала від фортепіано й неквапно пішла до них.

ї жовта сукня сяяла в сутіні.

– Вона й справді дуже здібна, Вандо, – сказав Сильвестр захоплено.

– А я й не перечу. Тільки до здібностей треба праці й праці. Нелегкої і безконечної праці!

Відтак сталося щось несподіване. Дівчина підійшла до батька, поривчасно обхопила його голову і голосно поцілувала. Рвучко відступилася й майнула з кімнати геть з якимось схлипом: чи то плачем, чи то сміхом.

Він сидів задерев'яніло. В глухій тиші почулися Вандині кроки – вона йшла до вимикача. Світло різко залило кімнату, і Сильвестр примружився. Побачив, що Вандині очі знову стали малі й колючі, вуста тонкі, а підборіддя тремтіло.

– Вже поїв чи їстимеш іще? – спитала вона зимно.

– Вже поїв, – підхопився він, злякано покліпуючи.