Читать «Білецькі» онлайн - страница 46

Ванда почервоніла.

– Але ж, тьотю… – сказала.

– Стривай, дай доказати. – Аполінарія розстебнула гудзика біля шиї, ніби їй було важко дихати. Бачиш, Вандусю, в мене є свої резони і, як переконаєшся, не такі дурні. Кожній старій людині треба думати про смерть, і нікуди не дінешся. Я ж безпаспортна і без прописки, тобто в цьому світі ніби й не існую… Знаєш, як робить кішка, чуючи смерть… Але ні, я про це вже говорила. Ти моя єдина родичка, тож коли помру, тобі ліпше не заводитися з цим клопотом: оформляти акт смерті, ховати на цвинтарі, виконувати сотні якихось цілком ідіотичних формальностей…

– Що ви таке говорите, тьотю? – з жахом сказала Ванда.

– Сусідам можеш сказати: пожила в мене трохи стара й пішла. А мене загорніть у простирадло і вночі закопайте десь у садку без хреста й насипу – не треба мені того всього. Коли б я десь тут, біля вас, лежала, було б мені супокійно й добре, якщо всі оті казки про душу і посмертне існування хоч трохи мають підставу…

– Я не хочу про таке слухати, тьотю! – вигукнула вражено Ванда.

– Сама викликала цю розмову, – сумирно повела Аполінарія. Бо коли почнеш мене оформляти, відразу ж виникне: хто я, і що я, і чому мене тримали безпрописно? А коли назвеш моє справжнє ім’я та прізвище… ну, ми про це з тобою ще побалакаємо. Отож я й вирішила: навіщо мені ці гроші на похорон, коли все можна вирішити просто й безкоштовно… Чи, може, мені ліпше зробити як тій кішці?

– Піди погуляй, доцю, – строго сказала Ванда.

– Але ж надворі дощ і темно, – відповіла Мирослава.

– Піди в свою кімнату, – нахмурилася мати.

І Мирослава пішла в свою кімнату. Кинула поглядом на Аполінарію, та примружилася й навіть підморгнула їй, але Мирославі від того не було весело. Зачинила за собою двері, і їй здалося, що тут, у кімнаті, дощ, вітер і тьма непроглядна. Дощ із вітром бив у шиби, а тьма непроглядна існувала й справді, бо не вмикала дівчинка світла. Яка дивна жінка, оця Аполінарія, думала вона, вся окутана, як туманом, таємницями, вся як у дим і, в усіляких нерозгаданностях. Мирослава постояла якусь мить перед темним вікном, за яким гуляв вітер і рипіло гілля, стало їй самотньо й порожньо. Клацнула вмикачем і, хоч розігнала тьму непроглядну з кімнати, не вигнала її з душі. Згорнулася ота тьма на денці її серця круглою, лахматою, болющою кулькою, і чи не тому, ступаючи навшпиньки, вона підійшла до дверей і опустилася на підлогу, прикладаючи вухо до замкової щілини. Але за цей час, тітка встигла сказати матері щось таке, що та вигукнула вражено.

– Господи, тьотю?

– Вже давно хотіла тобі розказати про це, – мовила Аполінарія. – Як бачиш, нічого не крала, нікого не вбивала, але жити так, як живу, мушу. Тепер вирішуй, може, мені від тебе піти…

– Не за себе боюся, – сказала глухо Ванда. – За дитину. Заради дитини я і від Сильвестра відмовилася, і це було мені жахливо. Це мені, тьотю, жахливо, жахливо!.. Тепер я, може, й шкодую, але що зроблено, того не повернеш… Осуджуєте мене за те?