Читать «Білецькі» онлайн - страница 28

Мирослава могла не дивитися вранці на годинника; вона прокидалася завжди в один і той же час; знала, скільки могла отак поніжитися, бо і в неї були свої обов'язки. Зіскакувала з ліжка, швидко, хапливо вдягалася, перед цим зачинивши вікно, виходила, наспівуючи, у вітальню, де так само висіли, ніби павутина, сонячні пасма. Сідала за фортепіано й програвала щось нерозсудливе, гаряче, клекотливе – одну із дитячих своїх імпровізацій, що їх виконувала у відсутність матері, – та її безрозсудності не похваляла. Потім зіскакувала зі стільця й бігла вмиватися. Ранкова вода їй пахла свіжим джерелом і трохи травою. Зачиняла хату й повільно, ледь перебираючи ногами, переходила галявину, озираючись на серпанкову річку, на верболози із лискучим мокрим листям, на похмурого, одягнутого в сіру одежу чолов’ягу, котрий незмінно пас корову, а сам стояв, ніби вилита з темного чавуну скульптура. Переходила греблю і зупинялася біля шлюзу, слухала, як дзюбонить по камінному ложі вода. Завмирала на хвилю, і саме в цей момент до неї припливало останнє марення, як сон перед пробудженням. А сни перед пробудженням снилися їй чудні, хвилюючо-нереальні, барвисті, коли все розтікалося, сплавлювалося, гусло – образи, обличчя, слова: їй снилися сині корови і зелені кози, червонолиці, ніби з міді вилляті люди й блакитні коти. Отож вона на хвилю повертала собі той сон, вуркотіла вода, крутилася, перехлюпувалася – чудна така вода з прозорими водяними тільцями небувалих істот, водяних якихось сплетених тіл – дзень, дзень, дзень, – тепла і лагідна вода; вона знала, що в тій воді повно маленьких, барвистих рибок-швидянок, адже ввечері, коли мила тут ноги, вони наскакували і так смішно дзюбали їй шкіру; часом вони вискакували з води і знову поринали, грайливі такі й веселі рибки, які згодом, коли вона виросте, навіки зникнуть із цієї річки. Дівчинка переходила кладку, балансуючи, ніби кладка ця була натягнутий над прірвою канат, а внизу реве грімкоголосий, пінистий потік. Вона ж іде над урвищем на головокружній висоті по тонкому канаті, іде й пісеньку собі співає – шкода, що ця кладка така коротка! Потому вона простує повз хати, порожні й глухі, без жодної жінки й без жодного чоловіка – самі діти, діди й баби в тих хатах: чоловіки побігли на роботу, а жінки всі біля магазину. Коло кожного будинку брязкотить ланцюгом собака, і їй уявляється, що ці собаки такі великі, як корова похмурого чолов’яги, і всі вони махають лагідно хвостом, коли вона проходить вулицею. Адже вона не просто Мирослава, а дівчинка, яка по вінця налита ранішнім сонцем, дівчинка, в якої очі повні неба, а на вустах – м'який смак спілої грушки. Ця дівчинка йде собі повагом, і в неї мокрі від роси туфельки, вона дивиться на них і помічає не ці дешевенькі з побитими носками, а бачить їх білі, на підборах, та й ноги в неї не такі довгі й цибаті, підліткові, з випнутими колінними чашечками, а налиті, жіночі такі, якими вони й справді стануть років через сім. Вона знає, що біля магазину ще не продають хліба, що там ще замкнуті двері і терпеливі жінки, котрі мирно гомонять, що ці жінки поки що лагідні й добрі, з тими жінками лише потім станеться те, що сталося з тими, котрі вдирались у трамвай після проводів. Отож вона зовсім не поспішає, але їй уже й тепер пахне свіжою шкоринкою від ранішнього хліба. Ранішній хліб її ранніх літ це завжди було свято: може, тому вона й любить оці ранки, бо вони таки пахли хлібом, як і оце сонце, й оця дорога, по якій ступають її білі на високому підборі туфлі не в її, а в дорослих, дуже й дуже гарних ногах. Хлібом пахне й небо, паркани й хати, бо всім тим дітям, котрі ще по тих хатах сплять, сниться рум’яна шкоринка, густо натерта часником…