Читать «Білецькі» онлайн - страница 26
Валерій Шевчук
– А ви не разом підете? – спитала Ванда.
– Чого б я з нею ішла разом, – відповіла Аполінарія. – Я туди встигну повернутися.
– А як вона нас знайшла? – спитала Ванда.
– В неї нюх, як у собаки, – сказала Аполінарія. – По запаху. А коли тебе цікавить точніше, вийди і спитай.
Ванда повагалася хвилину, але до жінки вийшла (Мирослава подумки назвала її Смолянською); Аполінарія й далі сиділа з кривою усмішечкою на вустах.
– А у вас і справді є золото, бабцю? – спитала Мирослава.
– Ясна річ, що є, – сказала Аполінарія і полізла під станик. Ось диви!
На долоні в неї заблищала невеличка монета.
– То оце з-за цього вона до вас прийшла?
– Думає, що цих монеток у мене горщик. І що я його тримаю десь закопаним. Ходи сюди!
Мирослава підійшла, Аполінарія вклала їй у руку монетку і стисла кулачка.
– Сховай, бо та сатанюка в мене її украде. Вона все моє добро перетрушує тричі на тиждень.
– Я не знаю… – знітилася Мирослава.
– А ти нічого й не знай, – шепнула Аполінарія. – Сховай, а коли скажу, віддаси – це буде наша маленька таємниця. Не згубиш?
– Ні, – сказала Мирослава. – Я її покладу у свій тайник.
– А в тебе є тайник?
– Є, – всміхнулася Мирослава.
– Ну, то там і сховай. І нікому про це не розказуй, гаразд?
Тайник у Мирослави справді був. На горищі, в малій дерев’яній скринці, і випиляним ножівкою узором. На тій скрипці стояв навіть рік, коли її виготовили: 1888. У тайнику лежала єдина річ, з якою вона ховалася від матері: це була стара, ганчір'яна лялька, яку колись викинули на горище і яку Мирослава якось там знайшла. Часом, коли матері не було вдома, дівчинка забиралася на те горище, сідала на дуже старого, теж, мабуть, із 1888 року стільця з поламаною спинкою, але ще на міцних різьблених ніжках, вдягала ту ляльку в пошиті нею ж, також таємно, одежки, притуляла її до грудей, колисала й тихенько наспівувала їй гарних і сумних пісень, які сама ж і придумувала. І їй було так затишно, так якось мирно та супокійно, що здавалося – душа в неї світиться.
Зайшла Ванда. так само з кривою посмішечкою, яка красувалася щойно на обличчі в її тітки.
– Все це моя подруга Марися, – сказала вона. – В тієї Марисі язик, як помело.
– Це котра Марися? – спитала Аполінарія. – Не Павликівська?
– Тепер вона Шара, – сказала Ванда. – Подруга давніх літ, і без сентименту.
Мирослава не зрозуміла цього другого на сьогодні материного жарту, а може, це був і не жарт, надто сіре й строге було в матері обличчя.
– Це не та, що до неї, як до модистки, ходить останнім часом? Я навіть подумала: десь її бачила, – сказала Аполінарія. – Споганіла, довгоноса якась стала. Все ще дружите?
– Бачите, тьотю, – поважно мовила Ванда. – Марися єдина, хто мене не відцурався.
– Слава богу, що є люди, які нас не цураються… Не казала тобі ота сатана, що хочеш відібрати в мене золото?