Читать «Білецькі» онлайн - страница 2

Пила чай, їла коржики з маком та з ваніліном і розповідала про тітку Аполінарію, про те, як вона, тітка Марися, потрапила в той дім, бо господиня його була знайома її знайомої, і та знайома порекомендувала її як добру модистку, яка з нічого може зробити щось.

– Ти ж знаєш, Вандо, – сказала тітка Марися, – яке в мене пальто! Це вже не пальто, а якесь страшилище!

Пальто в тітки Марисі й справді було старе, вона не раз скаржилася на нього за тим-таки столом, але пальто оте було ще не лицьоване, тягти уже нікуди, їй порекомендували ту модистку, яка з нічого робить щось, і вона подалась у той далекий світ, бо модистка, яку вона знала раніше, більше зіпсує, як зробить. Вони розговорилися, і в цей час у кімнату, де тітка Марися вела ділову розмову, зайшла якась стара. Перейшла кімнату і сховалась у комірчині, навіть не привітавшись. Тоді модистка, стишивши голос, розповіла Марисі, який тягар їй ця квартирантка, бо вона не тільки чудна, але й нічого за квартиру не платить; господиня-модистка вже кілька разів виставляла її з хати, але з великої своєї чулості знову приймала назад, бо ця стара сідала на ганку й нерушно на ньому сиділа, аж доки в неї, господині-модистки, не витримувало серце й вона знову пускала цю зовсім чужу їй людину в дім собі на гризоти й клопіт.

– І от що мене здивувало, – сказала тітка Марися, викруглюючи очі. – В неї виявилося те саме прізвище, що й твоє дівоче Марцінковська. Аполінарія Марцінковська. Це тобі нічого не говорить?

– Маєш на увазі мою тітку Аполінарію? – спитала Ванда, задумано розколочуючи чай, від чого ложечка срібно подзвонювала об порцеляну. – Але ж, Марисю, про неї казали, що вона загинула ще на початку війни, бо в її будинок упала бомба. Це ти повинна була б знати

– А вона, голубонька, й не загинула, – урочисто повідомила Марися, – бо я бачила її, як оце тебе, на власні очі.

– Боюся, що опізналася, – сказала Ванда. – Минуло стільки років.

– Яке в мене око, ти знаєш, Вандо, – гордо сказала Марися. – Коли вже я кого взяла на оцей свій апарат, – вона показала на очі, – то він там відбитий навічно.

Тітка Марися часом любила висловлюватися викрутасно; Мирославі стало смішно, але вона тільки всміхнулася тонко. Владек вирішив, що Мирослава всміхнулася до нього, й відповів на ту посмішку своєю, коржиків він уже наївся, і розмова, що точилася, увіч була йому нецікава.

– Якісь дивні речі кажеш, – мовила Ванда. – Гаразд, вона не загинула. Але в неї живі ще родичі, хоч би і я. Окрім того…

– О, родичі! – закотила очі тітка Марися. – В мене також є родичі, але сама знаєш, які в мене з ними стосунки.

– Але ж, Марисю! – вигукнула Ванда. – Чи не відчуваєш, що говориш неподобно. Я ніколи нічим своєї тітки не ображала.

В цей час вогник за склом лампи почав вити чорну нитку кіптяви, Ванда прикрутила гнота, і в кімнаті стало ще сутенніше.

– Вибач, Вандусю, – схаменулася тітка Марися. – Не хотіла тебе образити, але сама знаєш: люди є люди. Ти до людини ставишся добре, а вона до тебе зле.

Ванда сиділа, випроставшись на стільці, очі її погасли й подобали на притьмарене скло.