Читать «Білецькі» онлайн - страница 6

Увечері перед проводами вона не могла заснути в своїй кімнатці; їй думалося, що завтра щось конче стане на перепоні їхній мандрівці, що завтра зсунуться на небо хмари, піде дощ, бо так завжди бувало, коли вона чогось аж дуже хотіла, вона вже навчилася: не бажай нічого надто гаряче, інакше воно не збудеться; через це вона почала думати про щось інше: просто розширила стіни своєї кімнатки десь на ширину їхнього садка, повісила в тій уявній залі пишні, великі, звісно, кришталеві люстри, посадила в кутку оркестр – всі музиканти у смокінгах з метеликами-краватками і в білих, твердих, накрохмалених сорочках, а музику вони заграли стару, напівзабуту: мазурку, козачка, кадриль і контрданс. Тоді Мирослава почала вводити в цю уявну залу гостей: чоловіків у фраках і дам у бальних, аж до землі, сукнях. Нарешті ввійшла вона сама, але не така як тепер, худа, довгошия, з іще нерозвиненими грудьми і з цим дитячим, маслакуватим тілом, ні, вона ввела себе в цю залу красунею, такою, що всі відразу повернулися в її бік; серед гостей був і вирослий Владек Шарий і всі її однокласниці, навіть кілька хлопчиків із музичної школи, з якими вона відвідувала сольфеджіо та музичну літературу. Але вона ні на кого не дивилася, бо їй назустріч пішов літній чоловік із навдивовиж знайомим обличчям, гарний такий, сухорлявий із чорними вусами й борідкою. «Ти сьогодні, доню, чудово виглядаєш, сказав він, чи можна запросити тебе на перший танець?» І хоч Мирослава ніколи в житті не танцювала, бо не ходила на шкільні вечори, бо не знайшлося їй і вчителя танців, але вона хитнула згідливо, і вони пустилися в танок, вишуканий і плавкий, вони попливли поруч інших пар. Але одне було дивне в цій візії: батькове обличчя ніби весь час з її визору пропадало, не могла його запам’ятати, оте навдивовиж знайоме, але й розмите, рідне, але без виразних ознак лице. «Я пам'ятаю, тату. – шепотіла вона, міцно заплющуючи очі, – не твоє обличчя, а те, що ти в мене був. Я пам’ятаю, як ми ходили по кладці на острів, а там були гойдалки і гіганти, на гойдалках гойдалися, а на гігантах бігали чоловіки і хлопці. І ти мені купив великого, глазурованого пряника у формі зайця, що їх продавав якийсь дід, виймаючи ті пряники із плетеного кошика, прикритого марлею. А ще я пам'ятаю, як ми їхали в човні на Завалі: ти сидів на веслах у білій сорочці, а мама на кормі у світло-рожевому платті, а я сиділа посередині між вами у платтячку голубому. І ти розповідав щось веселе, але мама не сміялася, тільки я. А ще пам’ятаю, як ти ніс мене «на барані», і мені було так високо, так високо, такий якийсь дивний світ був мені з тієї висоти. Правда, ти високий, тату?» Але він мовчав, тільки загадково всміхався, і вони кружляли в танку, кружляли, а вона відчула, що входить у якийсь барвистий, химерний сон, у якому було багато зеленої барви, росла дуже висока трава, дуже високий очерет на якомусь круглому, мов око, ставку, і сліпучо-білі лебеді, зовсім такі самі, як на отих картинах, що їх продають на товкучці і які творять при допомозі пульверизатора і накладних вирізок. І їй здавалось у тому сні, що світ – це така картина, творена при допомозі пульверизатора, і вона, Мирослава, йде по намальованій стежці в зеленій траві, власне, не йде, а біжить, підстрибуючи, і знає, що ззаду ступає одягнутий у білий парусиновий костюм її батько. Вона озирнулася, і все було справді так, тільки оті пульверизатори і художники забули намалювати чи, власне, нафуркати батькові обличчя. Але все одно, вона знала, що він іде по стежці в траві і всміхається до неї, бо навколо надто багато сонця, і, здається, саме те сонце розмило отак риси батькового обличчя.