Читать «Білецькі» онлайн - страница 19
Валерій Шевчук
Вона вже не притискалася так до Мирослави, і дівчинка змогла звести голову, щоб усміхнутися тому рідному обличчю, що схилялося до неї.
6
Тітка Аполінарія довго в них не з'являлася, і з'явилася аж наприкінці літа. Прийшла в тому-таки ситцевому платті в квіточку і ніби й накрохмаленому і постукала так тихо, що еони ледве той стукіт почули. Мирослава побігла відчиняти, хоч двері в них не замикалися вдень, і побачила зніяковілу стару, що несміливо на ганку тупцялася.
– Це ти, лебідонько? – спитала вона. – А мати вдома?
– Заходьте, заходьте, – запросила, всміхаючись, Мирослава.
– Та ні, – сказала Аполінарія й подивилася Мирославі поверх голови. – Поклич маму, хай вийде.
– Але ж ви можете зайти в хату, здивовано сказала Мирослава.
– Хай мама вийде, – ніяково сказала Аполінарія. – Хочу їй щось сказати.
Мирослава побігла в хату, лишивши двері відчинені, і ще почула, як стара за її спиною важко зітхнула.
Тільки після цієї церемонії Аполінарія ввійшла в хату, власне. Ванда її ввела, бо стара поривалася вести балачку на ганку.
– Я колись у тебе була, – сказала вона, переступаючи порога, – але це було до нашої ери. Ти тоді жила сама, пам'ятаєш?
– Таке в мене випало життя, – строго сказала Ванда, – жила я більше сама, ніж із чоловіком.
Аполінарія стала на пофарбованій у зелене підлозі вітальні й роздивилася.
– Фортепіано те саме, – сказала вона. – І фотокартки ті самі. Ні, однієї бракує.
– Авжеж, – мовила Ванда. – Я вам уже про це розказувала.
– Тобто не захотіла розказувати, – поправила Аполінарія. – При цьому янголику не захотіла, – кощава рука Аполінарії потяглася до Мирославиної голови, але не погладила – відсмикнулася. – І підлога була пофарбована інакше.
– У вас чудова пам'ять, – засміялася Ванда.
– Це я тобі показую. Вандусю, що я. хоч і немолода і хоч доводилося жити по-всякому, але ще не здитиніла, розуму не втратила і нічого не забула. Старість, Вандусю, це таки ворог людині, і з нею як з тяжким ворогом треба воювати. Одні їй завчасно піддаються, і вона, негідниця, людину в посміховисько перетворює. В почвару, нечупару, безсиле вайло, скиглія, що тільки й знає похвалятися власними недугами…
Проголосила цей монолог майже патетично, чистісінькою літературною мовою, ніби учителька якась. А може, вона була казись учителькою, подумала Мирослава, не без захоплення дивлячись на цю жінку; Аполінарія їй подобалася.
– Сідайте, тьотю, чи походіть по дому, коли вам щось пригадується, – сказала Ванда, – а я там щось приготую.
– Нетреба мені нічого готувати, – відповіла Аполінарія. – Прийшла перекинутися з тобою словом.
– Ну, то я хоч чайника поставлю, – Ванда пішла на кухню, а Аполінарія підступила до стіни, де висіли фото Мирославиних діда й баби.
– Отут раніше висів портрет твого батька, – сказала вона, тикаючи пальцем у стіну.
– Намальований? – спитала Мирослава.
– Звісно намальований. І, по-моєму, непогано.
– То це ви його й малювали? – здивовано спитала дівчинка.
– Ні, не я. Я портретів не малювала, а тільки лебедів. Жахливих, почварних лебедів, жовтих, як болячка, бо де б я взяла білої фарби? Малював твого батька хтось із київських художників, який теж, мабуть, загримів, як і всі ми.