Читать «Білецькі» онлайн - страница 17

– Зовсім ти пристала, сказав згори материн голос. – А що, як не ходитимуть трамваї?

– Я не втомилася, мамо, – мовила Мирослава десь таким голосом, як павутинка, в неї й вуста тремтіли. – Я дійду…

Але вона знала, що не дійде. Що трамвай має з'явитися, коли те сонце хоч трохи її жаліє. Те сонце має посприяти їй, адже воно милосердне. Воно обов'язково вчинить так, щоб по чорних дрогах заструмувала електрика, годі оживуть трамвайні мотори, і червоні звірі побіжать по синіх рейках, бо не тільки вона, але й усі ці люди, які повертаються з цвинтаря, повтомлювалися, вони позалишали на тих цвинтарях частинку себе, і та частинка – хрести, і горбки, і паски, і крашанки на могилах, та частинка – поставлені в траві наповнені чарки із невипитим трунком, та частинка – їхня утома, бо втома – це і є залишені частки себе, згублені слова, розмови, запах зілля, який, здається, зараз супроводжує всіх їх, бо всі вони ідуть однією дорогою під одним сонцем, вони, зрештою, один трамвай у цьому дні; отже, трамваї зараз повинні ходити, думала Мирослава, бо інакше тяжко їй і цим людям буде.

І трамвай прийшов. Червоний, добродушний, з розчиненими дверима, з дугою й вірьовками, які тяглися вії тієї дуги, із спокійним дідком за кермом і тлустою кондукторкою в обвислій червоній кохті з остріпанимн рукавами, з брезентовою сумкою на грудях, через що нагадувала вона кенгуру. На дротяну катушку було насаджено два мотки квитків, і всі ці люди, які зморено стояли на зупинці, раптом ожили і рвонулись у двері й почали чавити один одного, закричали тонко жінки, хрипко загукали чоловіки, заверещали діти – всі перлися й перлися всередину, чіпляючись один за одного, штовхаючись, тручись і лаючись. Ванда пхала перед собою Мирославу, її чавили, стискали, смикали, наступали їй на ноги, вона бачила якісь обличчя, що мигали, з роздертими ротами, з роздутими, ніби в коней, ніздрями – могутня сила тлуму несла її вперед і нарешті вкинула в трамвай, де вже репетувала, мов заведена, кондукторка. Але люди лізли й лізли, хто встигав – падав на сидіння, а хто ні – хапався за ручки, привішені на брезентових пасах. Трамвай задеренчав і видихнув із себе повітря; Ванда встисла Мирославу на вільне сидіння, а сама стала поруч, розставивши ноги тримала спиною всю оту наелектризовану юрбу, яка все ще перла й перла. І вже не було в цьому трамваї й продуху, ніякого вільного простору, хіба що над головами; руки приліплювалися до ручок, по декілька на одну, все ще верещали діти, – і трамвай рушив, покотився по синіх рейках, і люди захитались у спільному ритмі, поступово затихали, поступово переставали ревти й діти, репетувала одна тільки кондукторка, яка примудрялася рухатись у цьому тлумові, продиралася крізь нього, як крізь стіну, вихоплювала з гарячих рук копійки, і ті копійки пірнали в брезентову сумку. Натомість рвала пітними пальцями паперову стрічку – кондукторка репетувала і лізла між гарячих спин, грудей, ніг і рук, між облич. Трамвай котився й котився, і Мирослава була певна, що й на підніжках у нього висіло ціле гроно, цілий рій тих, хто не зумів утиснутись у середину – звідти все ще долинали крики. А за вікном стрибало, ніби сміялося з них усіх, сонце, воно порозштовхувало, порозкидало хмари, пообривало їх і котилося, як оте хлоп’яче колесо, але без ключки, вкочувалось у рідке гілля ще необлистяних дерев, чухрало його й виривалося на волю. Трамвай тремтів, і хитався, і трусився на синіх рейках, ніби йому бозна-як весело, ніби й він реготав разом із тим веселим, стрибливим сонцем. І Мирослава забула про все: про цвинтар, ласки, крашанки, материну тітку Аполінарію, її хазяйку, песика, який так раптово полюбив її, хлопців із колесами і з ключками; вона дивилась у вікно, огріта притисненим теплим материним тілом, і твердо знала, що це тіло береже її від розхвильованого і стисненого, немилосердного тлуму, бо вона, її мати, ніби розп’ялася й терпить, і витримує той тиск і натиск, і за цією загорожею Мирослава відчулася маленькою, але захищеною, і в цьому тлумі, де все ще сварилися, змагалися й тислися, вона знайшла куточок затишку і сиділа тихо, як мишка, в тому куточку, облита жовтим сонцем і синім днем, бо вона була людинка від цих людей, людинка від оцих будинків, що пливли і підстрибували обіч, дитинка від цього сонця і дерев, і їй учулася при тому тиха й барвиста музика, а в руці вона й далі тримала теплу писанку, яка гріла її ледь спітнілу долоню, і змійки, намальовані тіткою Аполінарією, тихенько ворушилися й лоскотали їй шкіру, від чого з'являлася своя музика, яку їй ніколи не зіграти, ніколи не почути в чужому виконанні, але яка надійно оселилася в її душі і яка залишиться там. здається, довіку. Трамвай зупинявся, викидав із себе зайвих, і простір поступово прочищався, люди розступалися, зітхали й починали мирні балачки, рої з приступок розлетілися, а кондукторка дісталася нарешті до свого місця, прогнала звідти білоголового, як сметаною облитого, хлопчика з подряпаним носом, впала на сидіння, аж охнуло воно, й почала віддуватися. віддихуватися, ніби була міхом цієї чудної кузні. Де кувалися вигуки і де вряди-годи витягувався, як розпечений метал, дитячий крик.