Читать «Жовта зірка в снігах» онлайн - страница 4

— Як тягати меблі йому на новосілля, так на те Сергій підходив! А як порекомендувати на роботу, то тут підходить Ізя! — обурювався Оленчин брат, — Ну що я після цього можу думати про них усіх?

Скільки тих євреїв загинуло на війні, скільки їх виїхало в Ізраїль або до Сполучених Штатів, і все одно їх так багато усюди! А неєвреї або ненавидять євреїв, або захищають їх. Байдужих до єврейського питання нема. Втім, як казала Фрося, захищають ті, хто самі жиди. Тільки не зізнаються. Не пишуться. Але читаються. А тьотя Люся з Фастова казала, що жлоби значно гірше за жидів. Бо що таке жлоби? Жлоби поміж українців — то як жиди поміж євреїв. Люсю з Фастова аж ніяк не можна було назвати таємною жидівкою. Скоріше неприхованою жлобихою.

— Для Люсі жиди — то ознака столичного життя, — знаходила Фрося пояснення її поблажливості до жидів, — вони по провінціях не живуть, всі пруться до великих міст.

— Ти почитай Шолом-Алейхема, Фросю, — відповідала мама, — там самі провінційні євреї.

— Ще не вистачало, щоб я читала жидів! Коли я наших руських писателів ще не всіх перечитала! — відповідала Фрося.

Коли в житті Олени з`явився Алік Білман, всі давні уривки розмов, почутих вдома і не вдома, загули в її вухах очманілою поліфонією. На уроці в школі вчителька історії Берта Лазарівна, не зважаючи на велику ймовірність бути звинуваченою в пособництві світовому сіонізму, розповідала зі сльозами в голосі про трагедію Бабиного Яру, де загинула її вагітна сестра. А батько розповідав, як до двох із трьох кімнат їхнього помешкання, яке до війни повністю належало їм, поселили родину евакуйованих Ґінзбурґів з двох осіб. А вони вчотирьох лишилися в одній кімнаті. І коли батькова мати намагалася скаржитись, то чула у відповідь лише: “Мовчіть, окуповані! Скажіть спасибі, що не в Сибіру!” А товста Ґінзбурґша на кухні кричала батьковій матері:

— Скільки нас ви здали в Бабин Яр? І нас хочете туди? То з нами не вийде!

Непроханій комунальній сусідці пояснювали, що до жахіть Бабиного Яру ніхто тут не мав відношення, самі тремтіли, боялися вийти з дому, чекали від окупантів всього. Але Ґінзбургша не здавалась:

— Скажіть, ви хоча б одного єврея сховали? Врятували від страшної смерті? Ну то й мовчіть! Вони тремтіли! Боялися вийти з дому! А нас убивали! І старих, і малих!

— Страх — то наша фірмова підлива до всіх наших страв, — розповідала за чаєм Берта Лазарівна, до якої дівчата завітали вже після закінчення школи, — Ні один народ так не цькували, так не винищували, як євреїв. А ми все одно живемо. Чекаємо нових геноцидів, нових голокостів.

Олена наважилась заговорити з Бертою Лазарівною про Гінзбургів. Вони й досі мешкають у тій квартирі, яку до війни дали родині батькового батька — він, між іншим, загинув на війні смертю хоробрих. Не те що євреї в Бабиному Яру — зібрали клунки, пішли, як ті барани…