Читать «Жовта зірка в снігах» онлайн

Евгения Кононенко

Жовта зірка в снігах

Моїй давній подрузі Белі Поляк — де ти

поділася в цьому житті?

Міжміський зв`язок був геть поганий, і керівник експедиції Самуїл Маркович Марбель ледь міг чути напучування Льва Ісаковича Зіберблата, себто Льови Саковича, як іменували київського наукового генерала працівники гідрологічної експедиції. Вони не перший рік працювали тут, у горах, і краще за кабінетних теоретиків знали, чого й коли на практиці можна чекати від гір — туманів чи лавин, мокрого снігу чи нестримних потоків. Але Льова Сакович все одно пихкав, і хрипів, і кричав, якою має бути потрібна йому та світовій науці крива залежності товщини крижаного шару від атмосферного тиску на висоті тисяча п`ятсот метрів над рівнем моря, і ніякі пояснення практиків не задовольняли його:

— Значить, робите погані замі-и! Значить ви так і не навчилися мі-яти!

— От жид поганий, — весело прокоментував розмову з наукою Самуїл Марбель, нарешті кидаючи трубку, — тебе б сюди в гори хоча б на тиждень! А то свого тлустого жидівського зада ніколи не відірвеш ні від м`якого стільця, ні від теплого ватеркльозета!

Начальник гідрологічної експедиції Самуїл Марбель був сином того ж народу, що й доктор наук Льова Сакович, проте складав повну протилежність до нього. Він мав зграбні обтягнуті джинсами стегна, вдвічі вужчі за плечі. Він подобався жінкам, і не тільки єврейським. В долині він говорив без акценту й прононсу, а тут, у горах, вправлявся з гуцульською лексикою та фонетикою краще за своїх колег-українців. Гори люблять сильних і відважних. За десять років Марбель довів свою мужність і вміння долати всі труднощі некомфортного експедиційного життя, продемонстрував повну відсутність традиційного жидівського боягузтва. Навіть найчорніші антисеміти казали про Марбеля: якби ж то всі жиди були такими!..

— То чи ми вже будемо їхати, пане Самійле? — запитує Орест, водій експедиційного "бобика".

— Так, так, звичайно, — поглянувши на годинник, заквапився Марбель, — ми маємо на автостанції в Ясенях зустріти Оленку.

Вони виходять з маленького будиночка гірської метеостанції, рушають до свого транспорту. Орест сідає за кермо, Марбель — поряд. Ззаду, на перекинутому догори денцем відрі, скрючившись, сидить молодий спеціаліст Алік Білман, читає журнал "Новый мир".

— Їдемо?

— Їдемо.

Брезентовий "бобик" виїжджає з подвір`я метеостанції, їде вниз звивистою гірською дорогою. Марбель починає наспівувати "Дороги трудны, но хуже без дорог". Від тої дороги з кружлянням і підстибуваннями у Аліка паморочиться в голові, і він відкладає "Новый мир", який все-таки тамує неймовірне хвилювання перед зустріччю з Оленою.

Алік блідий і чорнявий. Якби не кучерява борода, він був би зовсім невиразної зовнішності. Але борода, хоча й стандартизує чоловічі обличчя, проте й суттєво ошляхетнює їх. Великі сумні чорні очі Аліка в поєднанні з його рудуватою бородою наче з обличчя біблійного пророка чи навіть месії. Светр грубого плетення і брезентова куртка-"штормівка" несподівано нагадують вбрання тих часів і також підсилюють ефект. Впадають у вічі нервові, із завеликими суглобами довгі пальці Аліка. Всі чомусь питають, чи, буває, він не музикант.