Читать «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва» онлайн - страница 52
Юрій Андрухович
—
Люди остановились.
Не промовивши ні словечка, стояли добру хвилину з нерішучим видом; відтак схаменувся старший:
— Понесем? — спитав.
— Ні! — відповів молодший. — Не на моїй землі лежить.
— І на моїй ні — раз; а по-друге — хто його знає, що він за один?..
***
О тій самій порі чорна Магдалена сидить у своїй хатині і пряде. Від часу до часу спиняється її великий журливий погляд на тринадцятилітній дитині, що лиш у сорочині… сидить на печі, дере пір’я й перериває глибоку тишину довгим кашлем. Чоловік на постелі, звернений лицем до стіни, лежить мовчки.
Від довшого часу виє собака в буді коло малої стайні, де знаходиться її одиноке багатство — корова, і не може успокоїтися.
— Виє, якби вовків зачула… — обізвався немощний з постелі, перериваючи глибоку тишину, і з голосом, неначеб присутні мали те саме на душі, що він. — Іди, жінко, глянь, як держить вона голову. Коли вгору, то перед вовками, що десь їх зачуває, а коли вділ, то смерть.
Жінка поглянула на нього, відтак повела очима на дитину. Вона не сподівається смерті. Хоч дитина в неї хора, хоч день і ніч кахукає, а вона смерті не сподівається. Господи Ісусе Христе, якби воно їм не згинуло!
Вона поставила роботу набік і встала. Висока, чорна, худа постать була покірно склонена, неначе відчувала на собі якісь провини цілого ряду поколінь і просила прощення. Прекрасна була вона колись.
Колись її чорне, як шовк, волосся лиснілося на молодих плечах і грудях; смагляве лагідне лице віддавало молодістю, а очі — чудові, прекрасні ті чорні зорі — горіли огнем сили й надії. Тепер також горіли вони, але огнем невгасаючого жалю.
— Мамцю, і я піду з вами надвір! — кликнуло дівчатко живо з печі. Воно підвело голівку і засвітило очима на матір, тими самими чорними зірками, що горіли в лиці її матері.
— Чого, доньцю? — спитала лагідно мати. — Нема чого. Бачиш, яка студінь. Вітер стисне тобі груди, і станеш гірше кашляти. Сама піду. Мені треба ще й по сіль у село забігти. Нема солі і світла. Ти сиди та й пильнуй тата й хату. Я піду сама та й зараз верну; слухай, доньцю…
Вона закинула довгий чорний сердак на плечі і, обвивши старанніше білим рушником голову і темне обличчя, вийшла з хати.
Біля стайні заглянула за собакою, що на її вид успокоїлася; відтак подалася на лісну дорогу в село.
Ледве що відбігла кілька сот кроків від хати, як уже й спинилася: напіткнула на нещасного чужинця і з остраху аж уголос скричала. Але тут же спинилася. Один погляд на одіж його і схуділе пожовкле обличчя — і, неначе недавно панотець, угадала вона тепер положення чужинця.
Різні думки заграли роєм в її голові. «Хто він? Відки йшов? Що йому було? З голоду упав? Заслаб?» А потім: «Неживий?