Читать «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва» онлайн - страница 51
Юрій Андрухович
— Видко, вже видко! — поспішили сповістити ґазди. І справді, з-під лісу, мов грибок, показалася солом’яна, почасти снігом перевалена стріха малої хатини.
— Ну, прецінь добилися?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Хата Магдалени дивиться лицем у ліс, — сказав молодший.
— Бо люта, що за плечима чигає вже чуже село, — відповів старший. — За її же городцем уже готар. Оце простягається сусідня толока, її хата саме на роздоріжжі стоїть. Слухає, як вовки лісом виють і фортуна ніччю гуляє. Аби ви знали, — додав об’ясняючи, — що тому в неї й стільки недолі. Се, кажуть, щастя обминає того, хто на готарі сидить. Воно тягнеться або в одну сторону, або в другу, а хто на готарі стає, тому нічого не дістається. Але дивіться, вже видко бідолаху, що лежить. Слава Богу, на місце добилися, а то б панотець далі йти не захотіли.
Станули на місці.
Вокруг тишина і лиш гудіння лісом… Темний великан дише льодовим холодом і стоїть, як мур, неповорушно. Попри нього біжить вузенька сільська дорога, а край дороги «лицем звернена до нього» хата Магдалени. За хатою мізерний садок, що опирається о толоку вже чужого села.
Але в тій хвилі хата Магдалени нікого не займає. Вона від трьох мандрівників іще добрих двісті кроків віддалена.
Вся увага людей звернена на чужинця, що лежить у білій полотнянці край дороги під лісом і не ворухається. Лице у нього з болю викривлене, жовте, ніби задеревіло. Пальці стиснені.
Сумний вид.
— Господи Ісусе Христе! — кликнув молодший, перехрестившись.
— Йому вже душа на плечах! — сказав другий.
— Ану, мой, потермоси, аби знати, чи живий, чи ні… — розказав нетерпеливо панотець.
Він, зобачивши чужинця, все зрозумів: убогий селянин-мандрівник занедужав у дорозі і якраз тут повалився. Мізерна одіж, зужита торбина при боці, худе, як віск, лице роз’яснило йому все.
— Рушається?
Несміливою рукою обмацував старший ґазда чужинця і доглянув.
— Живий! — кликнув. — Рушається…
Хвилина напруженого мовчання.
Панотець задумався, а чоловіки мовчали. Оглядали цікавим оком нещасного, як лежав і ледве чутно стогнав. Незвичайно було.
Звідки йшов?.. Хто він?.. Ані старий він, ані молодий… з роботи, може, якої вертав. Руки в нього дьогтем помарані, неначе дьогтем гандлював. От що нещасного в дорозі постигло… Нараз постукав панотець нетерпеливо палицею, не промовивши ні словечка. Ґазди поглянули допитливо на нього, а відтак старший знов зігнувся.
— Живий він, живий, панотчику, — впевнив, як передше. — Але до смерті йому вже недалеко. Губи посиніли… Що тут робити?
— Що робити?
— Свічку принести, аби без свічки не вмер! — додав поважно молодший.
— Дурню! — залаяв панотець. Відтак викривив старечі уста погірдливо. — Плентаються кудись! — процідив. — Блудять світом, марнуються, а наостанку спадають тягарем на других.
Чоловіки витріщилися з переляком на нього і змовкли.
Очі панотця засіяли недобрим блиском; біла довга борода його задрижала… він нагнув плечі ще більше, як звичайно, і, піднявши руку високо вгору, указав довгою палицею на пусту, завіяну толоку сусіднього села.
