Читать «Олександр Гогун. Як «народні месники» мстили народові.» онлайн - страница 2

Частково стихійний партизанський рух Москва намагалася взяти під контроль. 30 травня 1942 року створюється Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР), а 20 червня — підпорядкований йому Український штаб партизанського руху (УШПР). Обидві структури організовувалися за участю НКВД СССР і НКВД УССР, тому більшість керівних посад у них мали працівники репресивно-каральних органів. Партійна номенклатура також відігравала провідну ролю в керівництві червоними партизанами.

Приміром, очолював ЦШПР Перший секретар ЦК КП(б) Білорусі Пантелеймон Пономаренко, а Перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов був куратором діяльності УШПР. Керівництво відіграло не останню ролю в перетворенні «народних месників» на пострах для українських сіл.

На середину-кінець 1942 року в лісах північно-східної України й прикордонної Брянщини поступово активізуються загони Ковпака й Сабурова, які налічували по 1000-1600 осіб, на Волині — загони Федорова й полковника Бринського, в житомирських лісах — Якова Мельника.

У плані дій партизанських загонів на зимовий період 1942-1943 рр., підписаному керівником УШПР майором ҐБ Тимофієм Строкачем 22 листопада 1942 року, зазначалося: «Станом на 15 листопада 1942 рік на обліку перебуває 55 партизанських загонів, які діють на території України, загальною чисельністю 6350 осіб, з них постійний радіозв'язок з Українським штабом партизанського руху мають 38 партизанських загонів загальною кількістю 5027 осіб».³

У цій оцінці слід брати до уваги дві похибки. По-перше, в документі не враховуються учасники загонів, які не мали жодного зв'язку з Центром. Тому такі загони ми не розглядатимемо в статті, позаяк подібних партизанів важко назвати «червоними». Також не зовсім зрозуміло, чи можна їх узагалі називати партизанами. Друга похибка полягає у тому, що під час переписки з Центром командири партизанських загонів свідомо завищували кількість своїх підлеглих. При цьому вони керувалися міркуваннями банального окозамилювання: «...за третій квартал цього року наш загін зріс на 16,4%, отже, завдання партії та уряду перевиконано на 12%...». Крім того, перебільшення власної чисельності пояснюється намаганням отримати від Центру якомога більше боєприпасів (Москва рекомендувала добувати їх у ворога).

Перед Другою світовою війною населення України становило майже 30 мільйонів осіб. Червоні партизани на кінець 1942 року налічували 6350 осіб, що дорівнює приблизно 0,02% від населення України. Згодом чисельність партизанів України за допомогою Центру зросла до 30 тис. осіб (0,1% від довоєнної кількості населення республіки). Як бачимо, цифри аж ніяк не свідчать про «всенародну боротьбу з окупантами» й масову підтримку населенням совєтських партизанів.

Цифри, наведені на основі партизанських звітів генерал-полковником Г. Кривошеєвим, свідчать про те, що партизанський рух у СССР мав значні регіональні відмінності: «Ось, приміром, повідомлення з Орловської области. На 1 липня 1942 року на території Орловщини проти окупантів боролися 9 693 особи. На 15 квітня 1943 року ця кількість зросла до 14 142 осіб».⁴ Тобто на всій території України до кінця 1942 року партизанів було в півтора рази менше, ніж влітку 1942 року в одній Орловській області РСФСР. До 1943 року це співвідношення не дуже змінилося: «На 1 квітня 1943 року ЦК КП(б)У і УШПР підтримує постійний радіозв'язок з 74-ма загонами, які налічували понад 15 000 бійців».⁵