Читать «Олександр Гогун. Як «народні месники» мстили народові.» онлайн

на території України в роки Другої світової війни

У совєтській історіографії й міфології картина нацистської окупації СССР представлена кількома доволі простими схемами. Зокрема стосовно комуністичного партизанського руху було висунуто низку постулатів, за рамки яких донедавна просто заборонялося виходити:

— совєтські партизани мали всебічну підтримку мирного населення;

— головна мета партизанського руху — боротьба з німцями, другим завданням був захист населення від терору та репресій ворогів;

— матеріально й матеріяльно-технічно «народні месники» забезпечували себе за рахунок трофеїв, забраних у противника, при чому частину з них повертали місцевому населенню.

У совєтські часи ці тези, завдяки багаторазовому повторенню, досить міцно закріпилися у свідомості населення, і в останнє десятиліття практично не зазнавали переоцінки. Працюючи над темою національного українського повстанського руху, автор натрапив на низку документів, які прямо чи опосередковано вказують на провокаційну й репресивну роль совєтських партизанів на окупованій нацистами території. Оскільки червоні партизани були інструментом тоталітарної держави, що перебувала в стані війни, мирні мешканці окупованих територій стали заручниками двох тираній — гітлерівської та сталінської.

Спираючись на доступний дослідникові комплекс документів, ми розглянемо репресивно-каральну функцію партизанів на прикладі ситуації в Україні. Зазначимо також, що оприлюднені в Латвії у ході справи Василя Кононова матеріали й низка введених в обіг документів про окупаційний режим у Білорусі¹ свідчать: таку ж функцію партизани виконували й на інших окупованих територіях СССР.

«Всенародна підтримка совєтських партизанів»

Тут необхідно зробити короткий екскурс в історію партизанського руху України в роки совєтсько-німецької війни.

Керуючись доктриною «малою кров'ю на чужій території», РККА й НКВД-НКҐБ не підготувалися до ведення партизанської війни на власне совєтській території. Проте відступаючи, війська все ж встигли залишити підпільні комуністичні структури, більшість з яких викрили німці (а часто вони й самі здавалися) у перші місяці окупації. Партизанський рух 1941 року в Україні переважно був представлений погано організованими угрупованнями оточених і розбитих з'єднань Червоної армії. Частково їх знищили окупанти й колабораціоністи, інші ж просто вимерзли дуже холодною зимою 1941-1942 рр. У результаті напровесні 1942 р. в Україні лишилися тільки маленькі групки партизанів, які не завдавали особливого клопоту окупантам.

Уже з 1941 року НКВД масово кидає за лінію фронту підпільників, розвідників і диверсантів. У 1942-му 4-те управління НКВД УССР направило в тил ворога 2027 розвідників-одинаків і 595 розвідгруп. Назад повернулося 400 розвідників (20%) і 34 групи (6%).² Усі інші загинули або зникли безвісти.

Отже, організатором розгортання підпільного й партизанського руху в тилу ворога була не Червона армія, а НКВД. При чому зі щойно наведених фактів можна бачити, як керівники підпілля й розвідки «цінували» життя своїх підлеглих. Тільки важкими умовами втрати 80-94% особового складу пояснити не можна.