Читать «Смак свіжої малини» онлайн - страница 36

— Зате люди виглядають, як хворі риби.

— Це точно, — визнав Лешек, — видно кожен прищик і зайву волосинку. Кошмар.

— А крім того, — вів далі Діді, — та хтивість в очах покупців. Жахлива напруга, як на полюванні. Особливо перед святами.

— Еге ж, — сказала Евка. — Пам'ятаєш, Йолько? Якось я дозволила себе затягнути. Перед Пасхою. Тисячі людей із кошиками. Агресивні, неситі, гасають між полицями. Жах. Як можна працювати в таких умовах? Це не заняття для нормальної людини.

— Я не нарікаю, — сказав Пйотр.

— Це багато про що свідчить, — підсумувала я.

Він не зреагував.

Подальша дорога тривала в мовчанні. Коли ми висідали з мікроавтобуса, Пйотр безцеремонно випхався перед моїм носом. Я послала йому погляд василиска.

— Ви самі хотіли рівності, — витлумачив він із цинічною посмішкою й пішов по свої речі. Я навіть не встигла відгиркнутися. Довгу мить розмірковувала, чи варто взагалі виходити. Може, безпечніше для всіх буде зостатися всередині? Я зиркнула на Лешека, він теж зволікав.

— І що ти про нього думаєш? — кивнула я на Пйотра.

— Про нього? Він не виглядає на гетеросексуала. Але як це перевірити?

— Дерзай, маєш цілий вікенд.

Довгий святковий вікенд

Понеділок, свято трудящих. Валяємося на терасі. Кожен на лежаку, накритий пледом аж по запухлі повіки. Санаторій.

— Але й гарний сон я бачив, — почав Лешек.

— Ти літав? — занепокоївся Діді. Лешек завжди літає вві сні, коли переживає нове захоплення.

— Гм. Не знати чому. Мені снилося, що я плигаю з гілки на гілку, як білка-полетуха. Мої любі, яке це враження! А потім подумав, що можу отак собі злетіти. І знаєте що? Це дуже просто. Треба добряче розігнатися. Біжиш, біжиш, потім складаєш руки, як для стрибка у воду. Відштовхуєшся ногами й летиш.

— По-дитячому просто, — позіхнула Евка. — То хто перший?

Охочих не було. Валяємося собі далі.

— Може, виберемось у гори? — запропонувала Йолька. Активна, як і завжди. — Чи, може, зіграємо в карти?

Їй відповіло глухе ремство.

— А в «мафію»?

— Знову в «мафію»? — скривився Пйотр. — Ми грали вчора до третьої ночі й позавчора.

— То хоча б у кості, — не вгавала Йолька.

— Хіба б ти вела рахунок, — обізвалась Евка.

— Я завжди його веду, — нагадала нам Йолька.

— І кидати за нас кістку, тоді з радістю. Скажеш мені, якщо я виграю.

— А я охоче щось з'їла б, — повідомила Анка. — Зробити комусь канапку?

— Мені, будь ласка, кефір, — попросила я.

— Гаразд.

Вона вийшла, а ми й далі валялися на лежаках. Досипали. Не збігло й п'яти хвилин, як Анка пригнала з цілою тацею канапок. І наробила при тому стільки галасу, що про подальшу дрімоту не було й мови.

— Капець, стільки бутербродів, — сказав Діді. — А я планував трохи тут схуднути.

— Якщо щось залишиться, нагодуємо косуль.

— Та ти що, бебі, — скривився Пйотр. Уже всоте.

— Чому? — здивувалась Анка.

— Хто ж годує косуль хлібом із беконом?

— Ну, якщо така корова може їсти кісткове борошно…

— Не може. Мусить, — виправила Евка. — Не має вибору. Я, як бачу, теж ні.

— Соррі. Я забула, що ти не їси м'яса.

— Ти вегетаріанка? — зацікавився Пйотр. — Ти не схожа на вегетаріанок.