Читать «Не дратуйте ґрифонів» онлайн - страница 192

В Акрополі тхнуло вапном і мармуровою потертю, й Геродот з якоюсь ненаситною жадобою вдихнув сей дух:

— Люблю такі пахощі. Наче в мливарній ерґастерії.

— Треба часом любити й гар бойових пожарищ, — одкинув його замилування Перікл. — Ти пам'ятаєш Афіни тих літ?

— Ні.

Ще не так давно, за часів Фемістокла й Кімона, тут були суцільні руїни. Іонійські колони лежали впереміш із уламками гостросюжетних фризів та статуй, ніздрі й горлянку дерло старою сажею й серед сієї жахливої руйнації буяв чортополох і шаруділо гадюччя. Після навали Ксеркса в літо 75 Олімпіади афінці поклялися не відбудовувати свого святилища, поки переможуть персів.

— Се все моє!.. — почув Геродот і здивовано глянув на стратеґа. Вічі в Перікла горіли хижим зеленим вогнем. — Се все афінці по смерті моїй в'язатимуть із моїм ім'ям і наречуть сей час епохою Перікла… Афіни стануть столицею світу, й се теж моя невмируща слава!.. Не віриш?

Геродот схилив зір додолу. Йому пригадалися слова, які Перікл мовив допіру в себе вдома, й теперішній стан стратеґа зовсім не в'язався з ними. В пам'яті виринула постать ольбійського метека, який був колись найбагатшою людиною на всім узбережжі Понту, й уже вкотре хотілося вголос висловити пересторогу, що кумири заздрісні й не зносять людського щастя. Та він сказав зовсім інше. Воно щойно спало йому на думку: раніш Геродот сього не знав, але дізнався в останній розмові з отим скіфським купцем Тимною. Се було геть недоречно, та Геродот не міг стримати себе:

— А закон скіфських кумирів такий, Перікле: хто вільний на сьому світі, буде вільний і в царстві тіней, а роб і на тому світі буде робом.

Перікл подивився на нього сторопілим поглядом, певно, Геродотові слова збудили в його душі якусь приховану для Геродота струну, бо чужа душа — то морок аїду, в який владні заглядати лише безсмертні.

— Я маю в домі своєму роба-скіфа!

Се було запереченням, і Геродот похитав головою:

— Я перемовлявся з твоїм водоносом, якого всі звуть Скіф. Але він не є скіфом, лише куплений у скіфів, Перікле. Скіф у робстві не жиє.

Се було для Перікла щось нове, й він, певно, думав і передумав про нього ввесь час, поки ходили серед каменярів, лазили на риштовання й оглядали зовнішню колонаду новобудованого Парферону: шістнадцять неймовірно високих білих колон уздовж і вісім упоперек. Геродот, замилувавшись їхньою довершеною дорійською лаконічністю, спробував уявити собі, яким буде сей досі не бачений у світі хором. Десь там між брилами мармуру та дошками риштовань, серед робів і вільних каменярів вештався маленький лисий чоловічок у куцій робочій хламиді, забіленій мармуровим порохом. Се був скульптор, якого Перікл назвав Фідієм. То кому ж належатиме слава: йому чи Періклові? Геродот бував у Єгипті й на власні очі бачив колосальні хороми й ще колосальніші піраміди гробниць. Усі вони звалися йменням фараонів, а ті, що їх спорудили, пішли в царство тіней безіменними. Раптова печія заполонила Геродота, мовби ті люди були його найближчими друзями, а їх незаслужено скривдили. Хотілося сказати й Періклові, що слава полководця й вождя афінської аґори — то одне, але ж Фідій та інші служителі муз творять не на десятиліття, а на віки й тисяч літ і їхня слава майже дорівнює славі безсмертних кумирів. Та на свій превеликий сором він одчував, що не зважиться сказати таких слів навіть своєму другові Періклові. З певного часу Геродот відчував за собою такий гріх, і то, певно, було від важкого життя, поневірянь і вже чималих літ, які вкривають душу людини мозолем обережности.