Читать «Цар і раб» онлайн - страница 3

— Для чого ти так клянеш? То нещасний лепрофор, зобиджений кумирами.

— Зобиджений, речеш? Зобиджений! Дивись, як би він не зобидив нас із тобою!.. Тобі то, правда, що…

Лоґоґраф несподівано замовк і стомлено поплентав прямою бруківкою до аґори. Щойно спорожнілу вулицю потроху освоїли, передзвін прокажених уже ледь чувся далеко попереду, голяками бруківки тепер торохтіли вози й возики, й сотні взутих у сандалії та постоли ніг огорнули все кругом вапняною пилюкою. Так вони й ішли мовчки, змішавшись із натовпом базарювальників, і незабаром Савмак забувся й про лепрофорів, і про той незрозумілий вибух, що був перекосив пухке жіноче обличчя євнуха. Коли проминули аґору, розташовану під самою горою, довелося йти проти людської течії. На пізній торг ішли багаті мешканці Акрополя та техніти з полудневих вулиць Пантікапея: мідники, золотарі та шевці сандалій. Кожен вів по собі роба чи й двох або трьох із кошиками й скринями на стрижених маківках, і йти супротиву їм було важко. Й коли з-від аґори пролунав бадьорий дзвін котрогось рибалки, який закликав до щойно вловленої риби, попереду вчувся голос роба-вісника:

— Дорогу!.. Дорогу царському махерофорові, декархові махерофорів!.. Дорогу!..

Се було відразу за аґорою, на Першій терасі городу стольного, й люди почали знехотя відходити під мури та брами дворів. Коли на бруківці лишились тільки Савмак із лоґоґрафом, з-від акрополя, що вивищувався бійницями на найвищому місці Пантікапея, з'явилася четвірка струнких буланих коней, запряжена в бойовий двоколісний біґ. Погонич у чорній хламиді ледве стримував гарячих коней, упершись коліньми в передок, а ззаду тримався за високий кований бронзою полудрабок молодий декарх у врочистім озброєнні: золочений шолом із цупкою гривою, такий самий круглий щит, короткий меч-махерос у багатих піхвах при боці й яскраво-біла хламида з червоним мереживом по подолі та золотою фібулою на правім плечі. Ніг Савмакові не було видно, та він знав, що декарх махерофорів Архелай, відомий в усьому стольному граді жевжик, теж узув свої найкращі сандалії: зелені або ж оті червоні, що лишають у пилюці образливі слова: «Кульгай за мною!»

Хвиля несвідомого обурення заполонила Савмака, та він і далі стояв серед вулиці, не певний, що зробить наступної миті: схопить застояних коней за хряпи чи зверне дишель біга в чийсь мур. Євнух-лоґоґраф, глянувши на Савмака, з несподіваною для себе спритністю потяг його вбік. І дуже вчасно. Розторохканий по бруківці біґ прогуркотів униз, і хоч бойові ножі на вісях були складені й припасовані по-мирному, Архелай мало не зачепив Савмака ступицею, навіть не глянувши на нього.

Савмак спересердя лише вилаявсь услід Архелаєві. Сей жевжик останнім часом поводився зухвало й надто багато собі дозволяв, хоча був простим десятником царських меченосців. Савмак хотів був сказати се євнухові, та той і досі з замилуванням дивився вслід гуркітливому біґові зі стрункою постаттю юнака на нім.