Читать «Цар і раб» онлайн - страница 6

Він спробував погамувати в собі те роздратування, й раптом усвідомив, що не може дивитися на лоґоґрафа так, як дивився досі. Та таємниця чи брудна вигадка відтепер мусила завше стояти між ними й ніщо не могло розвіяти її. Савмакові стало шкода й себе, й навіть осього женоподібного чоловіка, з яким звела його доля й зблизили літа, зблизили попри всю відмінність і їхньої вдачі, й віку, й навіть отого, чим одгородждує людину від звичайних людей богопротивне звалашення.

Він почав шукати слушної хвилі, щоб піти звідси. Коли євнух кликнув молоду робу-фріґійку, аби помила йому ноги й принесла вина для гостя, Савмак згадав те, задля чого витяг сьогодні з дому євнуха ще до схід сонця:

— Позич мені два таланти.

Від несподіванки в лоґоґрафа випнулось обличчя й набуло якоїсь мужности, він став схожим на чоловіка.

— Два таланти срібла?!

— Золота, — з притиском виправив його Савмак. — Я віддам… колись віддам.

— У тебе римські кури випили мозок з голови! Ти що собі мислиш: я — трапедзит, аби мати стільки… стільки?.. — Лоґоґраф репетував, закликаючи свідками всіх відомих йому кумирів, а тоді враз притих і спитав: — Нащо тобі… стільки?

Тепер уже ніяка сила, ні навіть славнозвісні закони еллінської чемности не могли втримати Савмака в сьому екусі, лоґоґрафовій вітальні. Він мовчки підняв руку й, поправивши срібну фібулу на хітоні, загорнувсь у тонкий гіматій і вийшов.

Сонце ще не подолало високих мурів Акрополя, що з двох боків, полунічного й східного, прихищали двір царевого лоґоґрафа. Савмак у двадесять кроків перетнув мощене вапняковими плитами подвір'ячко й швидко пішов угору, до Верхнього акрополя, й коли подвлав Другу та Третю тераси й став на перший приступок царських анфілад, спинився й глянув позад себе. Звідси, з гори, мов на долоні, було видно все оточене перістилем подвір'я євнуха. Савмак підійшов до кам'яного ґрифона, що в парі зі ще одним таким самим напівлевом-напіворлом стеріг нижню сходину мармурового клімаксу. Повисши рукою на роззявленому дзьобі потвори, він уголос проказав:

— А пощо се Палак «мій»?

Далеко внизу, біля брами Акрополя в євнуховому дворі, з'явилася невиразна постать, у якій Савмак упізнав свого вчителя. Євнух підійшов до хатнього вівтаря й спинився, задивившись у сей бік. Отрок удруге повторив:

— Пощо він «мій», сей побитий лепрою скіф?

Та ні дрібненька постава серед лоґоґрафового дому, ні кам'яний лев-орел, що й собі дивився невидющим оком на царевого лоґоґрафа, не відповіли Савмакові. Юнак провів по гребені потвори рукою від голови до самого хвоста й зазбирався сходинами вгору. Й першою людиною, що зустріла його між мармуровими кентаврами верхньої сходини, був володар Боспорського царства Перісад П'ятий. Якусь мить обоє виважували один одного поглядами, тоді Савмак не витримав і схилив перед царем голову.

— Зайдеш до мене по вечері, — мовив хрипким зі сну голосом Перісад, і доки Савмак вагався, сказати йому чи ні про скіфського царя Палака, цар обернувся й зник між нескінченними колонами хорому.

Савмак поволі, щоб не наздогнати його, пішов услід. Басилевса вже надворі не було. Й коли перістиль нижнього поверху звернув круто ліворуч, за довгим рядом іонійських колон Савмак побачив царівну. Басиліса Вероніка, певно, теж допіру прокинулася й ішла йому назустріч, пустивши додолу темну хвилю коси. Царівна збилася з кроку й очі їй зайнялись: