Читать «Цар і раб» онлайн - страница 269

— Завтра… — Цар хотів сказати, що завтра й він умре, та не зважився й докинув: — Завтра багато хто вмре в сьому городі.

— А я все життя мріяла про волю… — Елена раптом підійшла, впала перед ним навколішки й пригорнулася до його ніг. — Зроби, щоб я хоч умерла вільною, чуєш… Зроби!

— Я не маю жодного золотого статера, — сказав Савмак, одчуваючи, як голос починає зраджувати його. — А тобі ж треба… два таланти… — Й раптом підвівся й, щоб передужити хвилювання, вигукнув: — А хочеш — я зроблю тебе царицею?!

Елена теж схопилася й затулила себе руками, наче він мав ударити її по обличчі:

— Що ти… що ти…

Вона задкувала, відмахуючись і широко розплющивши очі, які в сю мить не були схожі на Афродітині, а швидше на Веронічині, й задкувала, доки до дверей улилось міхувате тіло євнуха.

— Басилевсе, — сказав євнух, — узавтра Діофант іде на приступ, вийматиме город копієм. Що чинитимеш, басилевсе?

Цар дивився на всмерть перелякану Елену, але відповів господареві сього дому:

— Ти все знаєш, лоґоґрафе. Одного не міг передбачити — що чинитиме взавтра басилевс.

Із сусідньої світлиці в двері заглянула євнухова роба Іфімедія з гарним малюком на грудях, важких і провислих. Савмак подумав, що стара невільниця мусила чути всю їхню розмову, та се вже втрачало вагу. Завтра Діофант піде на приступ города всіма своїми таґмами й Пантікапей не боронитиметься й півдня. Городяни втратили віру в свого царя, й то була головна причина. Але вони ще не були під робою, — подумав із утіхою Савмак, та я примушу їх бодай на день стати підданцями цариці-роби.

Раннього ранку на вежах Пантікапея почулись удари в щит. Се було знаком, що почався приступ, і город затамував подих. Але калатання тривало й не припинялось, і всі, хто тільки міг і мав дух під очкуром, полізли на мури. За Тірітакським валом праворуч од Феодосійського шляху стояла рать. Найближчі царські кургани рябіли вершниками, й з блиску шоломів, багатої кінської зброї та полкових значків і корогов пантікапейці відразу впізнали їх. То були скіфи царя Бориса-Палака, й чутка враз охопила ввесь город і приреченість поступилася місцем новому настроєві.

З мурів сипонуло ще лункіше калатання в щити. Його навряд чи почули б вої по той бік Тірітакського валу, та оборонці гатили, не шкодуючи ні сулиць, ні щитів, бемкали й бемкали, бо се було потрібне їм, мов ковток води спраглому й повітря для хворого на ядуху. Ввесь народ висипав на вулиці та площі Пантікапея, й мури теж мало не хиталися від людей, збройних і незбройних.

— Скіфи!..

— Палак!..

— Борис!.. Князь Борислав!..

Городяни, які вже давно змирилися зі своєю долею й ладні були відчинити брами понтійцям Діофанта, тепер щиро раділи приходові скіфської рати. Де-не-де повитягали з дому жерців і під хоромами закурілись перші вівтарі кумирів. На перехресті Головного узвозу з Другою терасою, біля святилища Зевса Робітного роби й відпущеники закололи кощавого, мов безхвоста камбала, бугая, якого не знати відки й видобули, бо всю худобу в Пантікапеї було з'їдено ще в місяці гамеліоні. Втворилося велике коло, й жрець із двома допоміжниками обносили рогату голову на товстому тирсі. Почувся врочистий пеан на честь визволення, й знайомі слова молитви підхопили спочатку на полунічному, ввігнутому дугою мурі, тоді ще далі, до Полунічного й Західного пілонів, і незабаром заспівав увесь Пантікапей, охоплений чадом радости й смаженої жертвини.