Читать «Цар і раб» онлайн - страница 13

Вузька піщана смуга була захаращена пірамідами гостродонних амфор, стосами міхів та мішків, баркасами, моноремами та вітрильниками, що привезли в Пантікапей товари або вантажили щойно куплений на вранішньому торзі. Роби, веслярі й навтіли, жінки, діти й власники суден горлали всіма відомими й невідомими мовами світу, й лоґоґраф, узявшись обіруч за край ціпка, ледве спромогався прокладати собі дорогу в тому скопищі. Тіснява й гамір піднесли його настрій і він сказав Савмакові:

— Де люди та роби, там і гроші! Давно вже я не бачив такого скопища суден у нашому порту.

Стадіїв через п'ять, де городський мур, стежачи за смужкою берега, випинався в море круглим черевом, починався мол, щороку підсипуваний службою порту. Євнух ішов стрічкою молу між двома рядами причалів і раз по раз піднімав ціпок, вітаючись із знайомими купцями та власниками суден. Його невелика діера, задерши вгору всі свої п'ятдесят чотири весла, стояла на самому миску молу. Євнух махнув ціпком і гукнув:

— Ехей, Теодоре!

З носу діери спершу почувся кашель, тоді ведмежа лапа взялася за насад і витягла по собі чорну кудлату голову:

— Се ти, Полікрате?

— Йди сюди, бурий ведмедю!

Теодор скинув з насаду дошку й, балансуючи зійшов на причал. Він був і справді схожий на ведмедя, лише не бурого, а смолянисто-чорного. Здавалося навіть дивним, що невелика дворядова посудина плаває й не перекидається під вагою його товстезного, мов піфос із асфальтом, тіла. Й не тільки борода й довга кучма були в нього чорні, а й увесь він здававсь обваляним у припалу порохом смолу: чорна хламида, чорна скіфська сорочка, під нею такі самі скіфські ногавиці. Навіть руки в Теодора були чорні, але то вже свідчило про нечупарність.

Поглянувши на його руки, лоґоґраф не наважився поздоровкатися із ним і завбачливо помахав здалеку. Савмак слухав і не чув їхньої розмови, загалом мало цікавої для нього: скільки воску вивантажити на Родосі, скільки на Косі, кому якого прядива й по якій ціні відвезти.

— А мечі, гляди мені! Скіфська криця! — застеріг євнух і ще й палець угору для ваги підніс. — По півталанта сріблом за пару. Все, що візьмеш понад ціну — твій навар, — великодушно закінчив він.

Теодор прогув:

— Набалакав мені… а пірати? Конопляного прядива вони можуть і не зачепити. А мечі…

— Ет! — вискнув лоґоґраф. — Ти мені перед кожним ходом про піратів! Хіба вони не знають, що ся діера — моя?

— Та чого там не знають…

— Я Одноокому щовесни на новий гіматій даю!

Однооким називали ватажка найстрашнішої піратської зграї, що хазяйнувала понад Східним узбережжям Понту до самого Боспору Фракійського й навіть у самій протоці, дехто називав його й Дібоспоритом, тобто, господарем обох проток — сієї, Кіммерійської, й тієї, Фракійської. Говорили, що й сам Перісад одкупався від них, пускаючи до причалів Пантікапея та інших своїх городів. Савмак не дуже вірив у ті балачки, хоч у всемогутності Дібоспорита Одноокого й не сумнівавсь.

— Такий ото дешевий він, щоб на твій гіматій зважити, — відбуркнувся кудлатий діерарх Теодор.

Євнух запалився: