Читать «Обре, сховайся добре!» онлайн - страница 8

І, неначе почувши слово «смерть», десь у лісі завив собака.

Як по небіжчику.

* * *

Ще сто кроків, ще поворот, — і вони побачили завал.

Колись — мабуть, ще напровесні — річка підмила кілька дерев. На повороті одне з них зачепилося за берег, на нього налетіли інші, сплутавшись гілками та корінням. Тепер, узимку, увесь цей завал узявся кригою — кішка, мабуть, і та не пролізе.

А по обох берегах — нетрі.

— Доведеться назад.

— Отамане, я щось відчуваю, але не можу втямити що.

— Нас тут двоє таких. Я теж нічого не розумію. Постривайте, зараз роздивлюся. — Боярин зійшов з коня, узяв бандолет, вийшов на берег, підійшов до велетенської смереки. І… і пішов угору по її стовбурові. Просто пішов, неначе вона лежала, а не стояла. Здавалося, що вгору підіймається товста гілка.

— Хрест святий, оружіє на диявола! — прошепотів Білий.

— А ти хотів, щоб таке тільки ляхи з татарвою могли? — теж пошепки відрізав Барило.

Кирин тим часом теж спішився — кормових драгунів не вчили битися верхи, — притис люльку до ґнота своєї рушниці.

І вчасно. Бо на правому березі з кущів посипався сніг, щось свиснуло у повітрі — і Боярин полетів униз…

Драгон вистрелив, і туди ж послав свою кулю Адам. Двоє інших вирішили чекати на більш ясну ціль.

* * *

— Хтось із вас сучому сину у зброю влучив, хоча не розумію, що це за зброя.

Білий тримав у руках дерев’яну палицю з розщепленим верхом. Майже точно в середину палиці влучила куля.

— Про це є у Святому Письмі. У Книзі Царств. Ось саме такою штукою Давид здолав Голіафа.

Семен Святого Письма був добре навчений — учився в Острозі.

— Давайте, хлопці, туди, де собаку чули. Нам зараз житло потрібне.

* * *

Двері хутора були замкнені. Зсередини.

Проте одне з вікон мало такий вигляд, неначе в нього влучили з гармати.

Білий вужем зсковзнув усередину, і зразу ж звідтіля донеслося:

– Ісусе Назарейський!

Грюкнув засув, прочинилися двері.

— Ну, хлопці, бачив-бачив, але такого…

На долівці лежало шість трупів.

— Хлопці, а він же один був. Жоден козак, жоден лях…

— Та де там жоден! Бійців тут, вважай, не було. Дід хоча і кремезний, але дід. І з ножем проти чекана.

— Хлопці зовсім ще шмаркачі, лавками боронилися… Баба з дівчиною — тим більше не супротивники.

— А…

Очі усіх повернулися до тіла козака, що й досі стискав у руці вже не потрібний пістоль.

— Тут і двох кроків немає, молодик — і той не промаже.

Барило вказав пальцем на ганчірку, якою було обмотано голову небіжчика.

— У поранених у голову часто руки тремтять та в очах двоїться. Ви мені інше скажіть — навіщо?

— Лотр. — Білий пнув ногою зламану скриню.

— А кінь у стайні, а корова, а інше майно?

— Мабуть, тутешній і брав тільки гроші та ті речі, що їх не розпізнають.

Усі знову подивилися на мертвого козака.

— Такий кордобан десять злотих коштує. Пістоль, чоботи. І ризику ніякого — з убитого зняв, і все!

— Не про те мову ведете, — Адам Перший обвів усіх важким поглядом. — Чому він хату не запалив?

«А й справді? Викресати вогонь — і хто розбере, чи то ляхи всіх убили, чи то самі згоріли?»