Читать «Навіжені в Перу» онлайн - страница 12
Максим Кідрук
Тільки не подумайте, що Тьомик гарно співає. Якраз навпаки: музичний слух у хлопа не набагато кращий від річкового молюска, а голос схожий на виск вакуумного пилососа, який працює на повну потужність. Просто, розумієте, момент був такий — особливий; як ото в книжках розумних пишуть — несолодкий, але разом з тим якийсь емоційно-піднесений. Та й пісня, що не кажіть, трапилась хороша, житейська така.
Попри те, що співаю не краще за Тьомика, можна сказати, навіть у два рази гірше за нього, я схлипнув, притулився ще ближче до товариша і давай хрипло підвивати:
Аж раптом в одвірку церковного входу вигулькнуло виразне кружальце світла, надто яскраве, аби мати природне походження. Хтось світив крізь напівпрочинені двері божниці кишеньковим ліхтариком. За мить промінь проникнув у церковку, і яскрава латка, тремтячи, поповзла по підлозі до олтаря. Цебто у напрямку до нас із Тьомиком. Захлинувшись жахом, я зарився якомога глибше у листя й солому.
Затим з темряви пролунав грізний голос:
— Policia de la provincia de Cotopaxi! Manos arriba! Негайно вийдіть зі сховку!
— Що вони кричать? — злякано перепитав напарник, не впоравшись з іспанською.
— Це копи… — тільки й устиг бовкнути я, після чого мій напарник невідь чого зірвався на ноги, двома великими стрибками досяг порожнього бокового вікна божниці, пролетів крізь нього, немов якийсь, бляха, спецназівець із американського бойовика, перекотився через голову і чкурнув світ за очі.
Чисто інстинктивно я підірвався і кинувся за ним.
— Caramba! Ловіть їх! Хапайте! — донеслось нам услід. — Он вони! Біжать до лісу! — тут я зрозумів, що переслідувачів декілька.
Ми й справді, мов очманілі олені, неслися до густого переліску, що починався на відстані кількох десятків метрів від церкви.
За мить на повній швидкості ми ввірвались у хащі і на хвильку спинились, оскільки пітьма навкруг нас різко згустилася — слабке місячне світло зовсім не проникало крізь крони дерев.
— Слухай, Тьомо, а чого ми тікаємо? — питаю у напарника, намацуючи його руку в суцільній темряві.
— Я не знаю! — захекано пролопотів Тьомик. — Ти ж сам сказав, що там копи.
— Але я не говорив, що треба ушиватися!
— Як це не говорив? А хто вибив з мене обіцянку дати драла з церкви, раптом щось піде навкосяка? Я діяв строго за інструкціями.
Спересердя я смачно сплюнув собі під ноги.
— Ти знов усе переплутав, чувак! Я мав на увазі… ну, раптом там… метеорити почнуть з неба падати, чи блискавки сильно лупитимуть, чи щось таке…
— От халепа… І що тепер робити?
Аж тут… Спочатку я не розібрався. Думав, то так голосно хрустять сухі лісові гілляки під ногами переслідувачів. А потім щось чвиркнуло у мене над вухом, і в ту ж мить від дерева, коло якого я стояв, на мене сипонули скалки і шматки кори — нам услід стріляли з пістолетів. (N. B.: Еквадорці — вони й без того такий народ, що спочатку пальнуть, а вже потім заглядають, у що влучили. А тут посеред ночі, прямо в горах, двоє незнайомців кидаються навтьоки, відмовившись вийти на вимогу поліції. Ясне діло, по нас без попередження відкрили вогонь на ураження.)
