Читать «Навіжені в Перу» онлайн - страница 11

— І що?

— Я думаю, наші архангели не ризикнуть мочити тебе на чужій території.

Ляскаючи руками по плечах, я замахав головою, мовляв, даний аргумент вельми слабкий і непевний.

— І взагалі, чувак, — стояв на своєму Тьомик, — божниця ж недобудована! А недобудована церква — не церква! Правильно я кажу?

Я уважніше придивився до будівлі, котра вже майже повністю розчинилась у густій призахідній тіняві. Здається, вона дійсно незавершена, тож останній доказ видався мені цілком резонним.

— Ну добре, — врешті-решт здався я, — але пообіцяй мені, друже: коли раптом щось станеться… кгм… ну, не знаю… скажімо, почнеться щось підозріле, ми зразу підриваємось і тікаємо звідтіля нахрін. О’кей?

— Обіцяю, чувак! А тепер ходімо швидше, бо я скоро вріжу дуба від холоднечі.

6

Тьомик помилився: церкву добудували ще за царя Гороха, просто від старості фарба на деревині полущилась і майже всі шиби повилітали з вікон — от звіддалік вона й виглядала ніби як незавершена. Попри це всередині було тепло, сухо й затишно, можливо, трошки моторошно, але з часом я призвичаївся, заспокоївши себе шляхом самонавіювання. Повторюючи, наче мантру: «Все добре… все добре…» — я переконав свою розбуялу уяву в тому, що насправді знаходжусь зовсім не в храмі, а у звичайнісінькому гаражі чи ангарі.

Словом, усе йшло просто чудово до тих пір, поки Тьомикова здатність притягувати неприємності у, здавалося б, абсолютно буденних ситуаціях знову не запрацювала на повну котушку.

Я і напарник умостились на купі старої соломи, прілого листя та ялинкових гілок, які нагребли прямо під старий облущений вівтар. З боків, щоб менше дуло, поставили віконні рами. Гіпсова статуя Христа з розпростертими руками, вицвіла від часу, але майже непошкоджена, нависала прямісінько над нами. Нічний холод дошкуляв і примушував нас щораз ближче підсуватися один до одного, поки зрештою ми не злилися в міцних обіймах і ритмічно сопіли, випускаючи з ніздрів клуби пару і час від часу перестукуючись від холоднечі зубами, наче два радисти, які спілкуються морзянкою.

Несподівано на запилюженій підлозі трохи праворуч від нашого лежбища і прямо навпроти підкошеної кафедри проповідника проступив клаптик загадкового сріблястого світла. За мить схоже світіння заструменіло крізь порожні віконні рами. Серце моє завмерло, руки похололи, і я вже подумав, що просто вмру там на місці.

— Тьомо, дивись! — я ледь видушував слова з горлянки, а зуби в цей момент зацокотіли, немов друкарська машинка під пальцями вправної стенографістки.

Але замість того, щоб панікувати, мій товариш підняв руку над собою і спокійно тицьнув пальцем кудись угору. Задерши макітру, я побачив, що в одному місці — прямо над сяйливою плямою на підлозі — дах божниці провалився, і крізь отвір у стрісі можна було бачити клапоть неба. Чистого неба. У просвіток в покрівлі заглядала скибка молодого місяця.

— Певно, вітер розігнав хмари, — мрійливо прошепотів Тьомик, — а може, просто розвиднилось…

На мене аж гикавка напала — так відразу полегшало.

Артем тим часом не зводив очей з дірки в покрівлі, нерівні краї якої все чіткіше вимальовувалися в півтемряві церковки. Він дуже довго витріщався на такі далекі й чужі зорі, що люто зиркали зі сталево-чорних небес на нас, двох чужинців, а потім тужливо затягнув: