Читать «Навіжені в Мексиці» онлайн - страница 145

І я повів. Ну, тобто не тільки я. З собою я взяв невеличке підкріплення — Толяна і Васю, передчуваючи, що Тьомик в останній момент може роздумати вставляти протези і я тоді сам з ним не впораюсь. (Вася, щоправда, відразу попередив, що, не приведи Господи, Артем вийде з кабінету дантиста без передніх зубів, то він особисто виб’є моєму компаньйону ті, що залишилися, включаючи зуби мудрості.) Втрьох ми сяк-так спромоглися заштовхати Тьомика до кабінету Кіндратовича, де зблідлого підкорювача Мексики віддали під опіку асистентів лікаря.

Поки ми передавали його з рук у руки, Артем мужньо тримався: не пручався, не брикався і навіть не пробував нікого покусати. Коли його вклали в крісло і накрили до самого горла білим полотном, я перехрестив трійцю докторів, що зосереджено схилилися над Артемом, подумки попросив допомоги у вищих сил і тихенько пробурмотів:

— З Богом…

— Малий, не переживай, — придушено пробасив до мене Кіндратович. — Ми сьогодні тільки зліпок зробимо.

З цими словами головний дантист запхав Тьомику до рота величезний шматок брудно-білого гіпсу…

Протягом наступних двох тижнів кожного другого вечора ми вибиралися на черговий візит до лікаря. До клініки Тьомика супроводжували, немов особливо небезпечного злочинця: я крокував попереду, стараючись оминати місця, кудою Артем міг дременути від нас, а Вася та Толян урочисто марширували по краях і трохи позаду. Після того, як Альониного нареченого вкладали на стоматологічне крісло, кожен з нас займав завчасно обговорену позицію. Я чекав внизу на подвір’ї, щоб перехоплювати Тьомика, якщо він раптом надумає дати драла через вікно, Толян чатував біля дверей кабінету, а Вася чергував на сходах пожежного виходу. Слід відзначити, що на перших порах протезування проходило успішно. Втім, найважче ще було попереду.

Наприкінці одного із завершальних сеансів Василь Кіндратович відвів мене вбік і шепнув на вухо:

— У нього там в одному зубі дірочка… ну, карієс…

— І шо? — прошепотів я.

— Треба було б полікувати, пломбу поставити.

— То лікуйте, — не зовсім упевнено заявив я, — за гроші не думайте.

Лікар замотав туди-сюди головою.

— Ваш боєць — в цілому нормальний хлопець, непогано тримається, у мене в зоопарку бувало траплялися крокодили з набагато гіршим характером, але… — дантист зробив невелику паузу, зосередивши на мені серйозний погляд, — дірочку доведеться багато свердлити, і я боюсь, що… ну… цеє…

Я ковтнув слину, міцно-міцно стиснув кулаки, зміркувавши, що якщо робити, то все й одразу, адже пройде півстоліття, перш ніж я зможу вдруге затягти Тьомика до стоматолога, і пролопотів:

— Все одно лікуйте. Сподіваюся, він нічого не помітить…

Але він помітив… В останній день, коли в Артема в роті вже стояли всі зуби і мій товариш ладнався встати з крісла й назавжди залишити ненависну йому кімнату з білими стінами, білою підлогою та білою й страшною бормашиною, Кіндратович почав висвердлювати той клятий карієс…

Я, на щастя, не бачив, що там у них творилося. До мене доносився лиш брязкіт інструментів, гуркіт потрощеного обладнання, верещання Тьомика, воєнні матюки сержантів та лікареві вигуки: «Держіть його, хлопці! Тримайте, трясця вашій матері!», які почергово долинали з різних кутків кабінету.